Читать «Джури-характерники» онлайн - страница 31
Рутківський Григорович Володимир
Швайка з Абдуллою розіклали багаття біля вершини пагорба. Подував вітер і диму майже не було. Звідсіля вони добре бачили, як іде полювання.
— Гарно твій хлопець цілить, — похвалив Швайка кремезного татарчука, який щойно підбив стрепета.
— То Хасан, мій небіж, — обличчя Абдулли розпливлося в задоволеній усмішці. — Хоча твій теж непоганий. Он той, чорнявий.
— Ще б пак, — відказав Швайка. — Він ще з дитинства гарно стріляв по чужих садках…
А коли обидва пересміялися, Абдулла задумливо мовив:
— Садки… Колись мене пригощали уруськими черешнями. Нічого кращого відтоді я не куштував.
— Коли хочеш, шановний, то цього літа такого добра у тебе буде скільки завгодно, — запевнив його Швайка. — Чуєш, Левку, що я кажу? — гукнув він до Заярного, що з заклопотаним виглядом обнюхував чималий шмат в’яленої осетрини.
— Та що там ті черешні? — не відриваючись від свого заняття, заперечив Левко. — От у нас малина так малина! Півкозуба, бувало, вмолочу і все мало.
— Малина, — мрійно повторив Абдулла. — Я вже й забув, яка вона на смак.
— Знаєте, хто це такий? — нахилився до Абдулли Швайка. — Не сьогодні-завтра він стане воронівським підстаростою.
— О, — з повагою мовив Абдулла.
— То чом би вам замість того, щоб стежити одне за одним, та не жити разом як добрі сусіди? У гості їздити, торгувати… До речі, що ви робите зі своїми овечими шкурами? Мені казали, що в Києві нині дуже цінується смушок. А у вас же, мабуть, його стільки, що не знаєте, куди й дівати.
— Це правда, — згодився Абдулла. — Але…
— Ніяких але! Можете домовитися з Левком. Воронівці інколи їздять з товаром до Києва. То можуть по дружбі і ваші шкури прихопити. А коли у вас їх багато, то я поговорю з переяславським старостою Лемешем. Гадаю, він пропустить ваших купців через свої села.
— Леміш? Знаю такого. — В очах Абдулли зблиснули веселі вогники. — Пам’ятаю, як він уперше прийшов до нас з миром, а ми його хотіли розірвати дикими кіньми. Добре, що ти якраз наскочив зі своїми козаками. Найгарячіші з нас тоді присмиріли, і ми з Ілясом-агою умовили їх не хапатися за зброю. Бо ми, старі, ще пам’ятаємо, як мирно сусідили наші діди-прадіди. Так що передай переяслівському азі моє шанування.
— А чому ти не хочеш зробити цього сам? — запитав Швайка, стежачи за юними мисливцями. — Комусь же з ваших треба починати возити свої товари, а не шукати руського посередника.
Абдулла кивнув головою.
— Маєш рацію, шановний Пилипе-джан. Але бачиш… — Абдулла на мить затнувся, — не зовсім вільні ми у своєму виборі…
Швайка співчутливо похитав головою.
— На жаль, це так, — підтвердив він. — Хоч я теж пам’ятаю, як наші батьки віталися, зустрічаючи одне одного над Сулою. Але відтоді, як Крим піддався під турецьку руку, все змінилося.
Абдулла промовчав.
— Я тоді лише починав бродницьке життя, — стиха мовив Швайка. — Тож добре пам’ятаю, як учорашні приятелі з аулів ганялися за мною, мов за вовком. І, як мені тепер відомо, не з власної волі ганялися.