Читать «Джури-характерники» онлайн - страница 29
Рутківський Григорович Володимир
— Продовжимо? — запропонував він.
Татарин хотів перехопити свою шаблю на льоту, але не зумів. Видно, рука ще погано слухалася його.
Наперед вихопився ще один татарин. Зовсім молодий, чимось схожий на Грицика, і такий же зухвалий.
— А зі мною зітнутися не хочеш? — вигукнув він.
— Та ні, — відказав Заярний. — Мало каші ти ще їв. Краще поговори з моїм хлопцем.
І він кивнув Грицикові. Той спішно, щоб не зупинив Швайка, помчав до місця сутички. А ще за мить дві ловкі шаблі знову схрестилися в повітрі.
Глядачі загукали ще дужче, бо сутичка ця була набагато цікавіша. Коли Заярний вдавав, що тільки відбиває удари, то тепер Грицик нападав сам. Його шабля миготіла, наче кілька блискавок. Збоку здавалося, ніби на коні сидить не один, а два Грицики. Хлопець бився і примовляв:
— Гарно б’єшся… А так можеш? А ось так?
І це «гарно б’єшся» звучало як насмішка, бо глядачам стало зрозуміло, що його суперник поступається в усьому. Незабаром Санько помітив, що майже на всіх татарських обличчях спалахнула лють. Дві поразки одразу — то було занадто.
— Зараз вони всі кинуться наперед, — попередив він.
— Бачу, — відказав Швайка. Він витяг з-за пазухи чорну стрічку, перев’язав нею ліве око і насунув шапку на самісінькі брови. Швайка часто таке робив, коли не хотів, щоб запам’ятали його лице. Тоді, свиснувши у два пальці так, що коні мимоволі прищулили вуха, а супротивники опустили шаблі, він виїхав наперед і крикнув:
— Стійте! Що ж це ви так на сусідів своїх накидаєтесь?
Пастухи втупилися в нього. Дехто навіть позадкував. Вони чували, що одноокі бувають найнещаднішими воями. Але явно виказувати переляк татари не збиралися.
— Щось ми не бачили таких сусідів, — пробурчав один.
— Так, не бачили, — відказав Швайка. — Але чули. Я той, за ким ваші мурзи вже стільки років ганяються, а впіймати так і не можуть.
На мить запала мовчанка.
— У наших місцях такі слова може мовити тільки Швайка, — тихо озвався найстарший з пастухів.
— Так, шановний Абдулло, — ледь схилив голову Швайка. — Ти ж і справді Абдулла, помічник аульського аги Махмета?
Без ніякої видимої принуки кінь Абдулли ступив кілька кроків уперед і зупинився.
— Так, шановний, — відказав Абдулла. — Але як ти дізнався моє ім’я?
— Я в цих степах про все знаю. Знаю навіть, що позаминулого літа козаки з Лугу повернули тобі отару овець.
— Я чув, що це ти наполіг, — сповільна відказав Абдулла. — Моя вдячність не має меж…
Пастухи дивилися на Швайку майже з забобонним жахом. У їхніх шатрах вечорами точилися довгі розмови — про старі часи, чортівщину та всякі дива. І майже щоразу згадувалося ім’я Швайки — невловимого перевертня, хижого звіра, нещадного уруса. Щоправда, останні роки про нього мовилося трохи інакше. Після того, як кримська орда Менглі-Гірея три роки тому прокотилася лівобережжям Дніпра аж до Лубен, не відрізняючи уруський ясир від татарського, про Швайку заговорили інакше. Мовляв, підстерігав він зі своїми людьми валки ординців, нищив їх, а їхню здобич роздавав пограбованим. Тоді ж свою отару отримав і Абдулла.