Читать «Джури-характерники» онлайн - страница 28

Зненацька думки його перервалися: Грицик стрімголов скотився з найближчого пагорба і помчав до гурту.

— Татарські кайсаки! — збуджено заволав він.

Хлопці стріпнулися і як один потяглися до шабель.

— Нарешті, — сказав Кривопичко. — А то вже руки сверблять.

— Зачекай, — сказав Швайка.

Він розвернув Вітрика і напригинці подався до залісненого пагорба, що височів неподалік. Якусь хвилину вдивлявся у далечінь, потому без поспіху з’їхав з пагорба і мовив:

— Це не кайсаки і не військова сторожа. Це місцеві пастухи. Мабуть, допекли їм чи наші, чи їхні розбишаки, от і вирішили самі сторожувати. Так що, товариство, гріх піднімати шаблі на своїх сусідів.

Обличчя його супутників видовжилися.

— То що, будемо втікати? — невдоволено поцікавився Одуд.

— Втікати теж не годиться, — відказав Швайка. — А от погратися не завадить. Ану, Грицику, з чого б ти почав?

— Я? — перепитав Грицик. — Ну, спочатку я зустрів би їх так, щоб вітер дув нам у спину, а їм в обличчя. Тоді вибрав би якийсь пагорб чи зарості…

— Добре міркуєш, — схвалив Швайка. — Тоді дій.

Двічі Грицикові казати не довелося. Він, уже не криючись, виїхав на пагорб, щоб татари його помітили. Тоді шугнув униз, махнув рукою решті, закликаючи їх за собою, і помчав ближче до Дніпра, звідкіля дув вітер.

Коли зо два десятка татар вигулькнули з-за пагорба, вони вгледіли шістьох козаків, що завмерли поміж трьох крислатих берестків з луками напоготові.

— Бий їх! — гукнув передній і шмагонув коня. Але одразу ж зупинився, бо над самісінькою його головою тоненько просвистіла стріла.

Стрільнули у відповідь татари, проте їхні стріли до козаків не долетіли, бо ж стріляти довелося проти вітру. Татари припинили стрілянину і наперед, застережливо піднявши руку, виїхав один з них.

— Чом розгулюєте по нашому степу? — гукнув він.

Голос у нього був гучний і хрипкий, ніби він напився крижаної води.

— Звідкіля ти взяв, що цей степ ваш? — задерикувато одізвався Грицик. — Він такий ваш, як і наш.

Татари перезирнулися. Передній знову вигукнув:

— А чиї ж ви, такі сміливі, будете? Розбишаки, чи хто?

— Сам ти розбишака! — вигукнув Грицик. — А ми, коли хочеш знати, мирні козаки-здобичники з Дніпрового лугу. І перші нікого не чіпаємо. Але коли хто зачепить, то хай начувається.

Схоже, татарів ці слова трохи заспокоїли. Проте передній усе ще не вгамовувався. Мабуть, він, як і Грицик, теж був налаштований на бійку.

— Ти диви, який хоробрий! — насмішкувато вигукнув він. — Ану, під’їжджай ближче і хай наші шаблі розсудять, хто хазяїн у цьому степу!

Грицик уже зібрався смикнути за поводи, проте його зупинив Швайка.

— Зачекай, — сказав він. — Нехай Левко з ним поговорить. Йому це зараз потрібніше, ніж тобі.

— Це ж чому? — обурився Грицик.

— Невдовзі дізнаєшся, — загадково відказав Швайка. — Ну, Левку, покажи тому півневі, де в нас раки зимують.

— Та вже ж покажу, — всміхнувся Заярний і смикнув за поводи коня.

Супротивники зустрілися на півдорозі. Зблиснули шаблі, затанцювали коні. З обох боків пролунали підбадьорливі вигуки. Заярний бився розважливо, без зайвих рухів. Татарин крутився навколо нього дзиґою, міняв напрямки удару, проте щоразу його шаблю зустрічала Байлемова зброя. А за кілька хвилин шабля татарина вивернулася з його рук і впала в траву. Сам татарин схопився за п’ястунок і застогнав від раптового болю. Заярний перегнувся з сідла, підхопив шаблю і кинув її господареві.