Читать «Джури-характерники» онлайн - страница 140

Ротько швидше скидався на людину, що врешті-решт знайшла те, що давно шукала, от тільки ще не вирішила — знадобиться їй та знахідка сьогодні чи ні.

— Ці галери я добре знаю, — прошепелявив він. — Три роки гріб на одній такій. Довжиною вона сягає добрих п’ятдесяти кроків, шириною — з десять і бере до чотирьох сотень нукерів. А гребців на ньому не менше сотні.

— Оце так! — видихнув хтось за Вирвизубовою спиною.

— А ота вежа, що нагорі, то для знатного цабе, — вів далі Ротько. — Я бачив, як сам турецький візир там сидів…

Він почухав у задумі голену потилицю і розмірковував далі з таким виглядом, ніби, крім нього, на острові нікого не було:

— От тільки не розумію, як цього дурня сюди занесло. Такому великому човнові тут, як бикові в курятнику. Він звик плавати по глибокому, а тут на кожному кроці — мілина. І розвернутися ніде. Так що злапати його можна, як куріпку.

— А як ти це зробиш? — вихопилося у Вирвизуба.

— Та я ж кажу, що достатньо виманити його на мілку воду. Або ще краще було б, якби перемінився вітер. Доки вони мінятимуть вітрила, доки те-се — його може занести на таку мілину, що з неї він уже не скоро зійде. А ми тим часом…

Вирвизуб стиснув кулаки. Як же ти той вітер поміняєш? Можливо, це міг би зробити Санько, проте його немає. І Швайка… Що з ним? От, був би він поруч!…

— Все! — сказав він не стільки оточенню, скільки собі. — Надивилися — і досить. А тепер треба діяти.

І в його голосі ніхто не відчув ані крихти розгубленості.

Всередині вежа була набагато просторіша, ніж здавалося з берега. Менглі-Гірей почувався в ній, наче на вершині рухомої гори.

Повз нього пропливали зарослі зелені береги, за якими аж до неймовірно далекого обрію розкинулися рівні, мов стіл, степи. Назустріч один за одним напливали острови. Кожен з них так і вабив до себе затишком і тишею.

— Наближаємося, повелителю, — сказав Ізмаїл-бек, старший над правобережними чамбулами. Він щойно видерся на галеру, аби доповісти Менглі-Гіреєві про обстановку. — Он за тими вербами незабаром відкриється гирло Тягинки. Там наші люди зазвичай переправляються на правий берег.

— Що з урусами? — запитав Менглі-Гірей. — Де вони?

На обличчя Ізмаїл-бека спливла вдоволена посмішка.

— Вони в мішку, повелителю. І навряд чи виберуться з нього. За їхніми спинами на острови висадилася тисяча чаушів, з високого правого берега за ними стежить ще тисяча. А решта скупчилася на лівому березі і лише чекають твого знаку…

Відкрилося широке гирло Тягині. Одного погляду було досить, аби пересвідчитись, що Ізмаїл-бек казав правду. Натовпи кінних татар махали в повітрі малахаями з високого берега і щось вигукували. Далекий низький берег теж був покритий безліччю рухомих постатей.

Аж ось прямо по носі галери виринув продовгуватий, зарослий верболозом та очеретами острів. До його боків притислося зо два десятки двостернових байдаків. На деяких здіймалися невеликі косі вітрила.

— Це чиї? — запитав Менглі-Гірей.

— Кайсацькі, повелителю.

Нараз байдаки відійшли від острова, тоді описали широку дугу і почали оточувати галеру.