Читать «Джури-характерники» онлайн - страница 126
Рутківський Григорович Володимир
Потому впритул під’їхав до Заремби і, показуючи на Швайку, спитав:
— Хто ця людина?
— Я… не знаю, — ледь чутно відказав Заремба. — Я лише бачив її…
— Щось ти крутиш, — засміявся Басман-бек.
Він змахнув рукою — і коло Швайки виринуло двійко дужих нукерів, які до цього мовби знічев’я роззиралися довкола. Ще двоє завмерли біля Заремби. Басман-бек кивнув на них головою і сказав Зарембі:
— Оці люди зараз з тебе живого вимотають кишки і кинуть собакам.
Нукери ступили наперед. В очах Заремби промайнув жах.
— Ні! — зойкнув він. — Я знаю цю людину! Я бачив його у переяславського старости! Він у нього, казали, служить вивідником. А зовуть його Швайка.
Басман-бек відсахнувся, наче перед ним зненацька виникла стіна.
— Що?! — не повірив він. — Повтори, що ти сказав!
— Це Швайка, шановний пане, — низько схилився Заремба.
Басман-бекові на мить здалося, ніби він утратив дар мови. Швайка! Ось уже скільки літ татарський степ із здриганням вимовляє це ім’я. Ще б пак — жодна людина ще не завдавала кримській орді такої шкоди, як цей невловимий, всюдисущий Швайка! Скільки найпильніших вивідників винюшкували його сліди, скільки сторожових роз’їздів настигали його — але ніхто так і не побачив його в обличчя. А коли й бачив — то вже нікому про це розповісти не міг. Про його хитрість ходили неймовірні легенди. Буцімто він міг, мов туман, розчинятися в повітрі, або перевтілюватися на вовка і нечутно підкрадатися до кострищ, при яких велися найтаємніші розмови; буцімто він міг удавати з себе кого завгодно — покірного чабана, войовничого чауша, пронозистого купця, а то й самого хана. На мить Басман-бека охопило щось схоже на презирство до самого себе: навіть він — він! — кому належало розгадувати найскладніші загадки, не раз звірявся цій людині, мов найдушевнішому товаришеві.
І ось, нарешті, Швайка в його руках.
— Гарно ти вертівся, нічого не скажеш, — з кривою усмішкою визнав Басман-бек. — Але, як не крути, і швайка колись затуплюється, чи не так?
Та оскільки Швайка не відповів, Басман-бек повів далі:
— Я давно мав певні підозри щодо тебе, та все не було доказів. Але нічого, тепер ти розкажеш про все. Ще не було людини, яка б не розповіла мені про себе всю правду.
Швайка мовчав. Лише презирлива посмішка зринула на мить на його обличчі.
БІЙ НА ПЕРЕПРАВІ
— Це всі? — запитав Вирвизуб.
— А що, півтораста таких шабель тобі мало? — здивувався Грицик. — І одна довбня, — повагом додав Демко Манюня. Він один займав стільки місця, скільки займало трійко звичайних козаків. Вирвизуб поглянув на його зброю і не зміг стримати посмішки: довбня починалася з сідла, а закінчувалася при землі. І була вона завбільшки з кабанячу голову.
— Ну, коли ще й така довбня, тоді, звісно, вистачить, — сказав він. — Ану, Демку, давай почоломкаємося! І розкажи, як ти втік од своєї Ждани!
— А я й не тікав, — відказав Демко. Його рот розпливався від вуха до вуха. — Вона сама мене послала. Бо я їй сказав, що все одно поїду.
Демко прибув на двох конях. На одному — він та його довбня, а другий — ніс Демкові торби.