Читать «Джури-характерники» онлайн - страница 127

— А в саквах у тебе що? — поцікавився Вирвизуб. — Ич, бідний кінь аж присідає під ними. Чи не Жданині ласощі, щоб ти, бува, не схуд?

Демко радісно закивав головою.

— Ага. А ще сказала, щоб я й хлопців почастував. То, може, почнемо?

— Згодом, Демку, згодом. Спершу вмийтеся у Дніпрі з дороги, та поїдьмо подивімося, що там татарин поробляє.

А татари й справді поводилися якось незвично. По троє чи по п’ятеро вигулькували вони з-за древніх курганів, гасали перед очима козаків, розмахували шаблями й арканами і щось вигукували пронизливими голосами. Схоже, напрошувалися на бійку.

— Чого це вони так розхоробрилися? — дивувався Демко. — Блекоти об’їлися чи що? Тьху ти! — зненацька сплюнув він, бо один з татарів повернувся до козаків спиною і здійняв штани. — І як ви таке терпите?

У Вирвизубових очах застрибали веселі бісики.

— Нічого не вдієш, — сказав він. — Доводиться терпіти, коли вже такий неакуратний татарин пішов. Але ми ображатися на них не будемо…

— Ну, Стефане… — тільки й сказав Федір Колотнеча. Він аж кипів з люті.

— А може, й образитись? — міркував уголос Вирвизуб. — Ох, матері його ковінька, таки образимось! — врешті вирішив він. — Ти, Федоре, коли вже такий гарячий, то бери з півсотні хлопців і поганяй цих безсоромників. Тільки ж дивися, далеко не заривайся. А коли що — одразу назад.

Татари бійки не прийняли. Щойно Колотнеча з хлопцями наблизились до них, вони розлетілися в усі боки, мов цвіркуни, і знову взялися за своє.

— Ич, які затяті! — дивувався Демко Манюня. — Бузи обпилися, чи що?

— Не схоже, — заперечив Вирвизуб. — Але краще нам табуни тримати ближче до островів, бо чує моє серце — вони щось замислили!

По обіді татари, добряче подражнивши Колотнечу, щезли. Наче їх і не було. А коли сонце вже покотилося на спочинок, зі степу вигулькнула темна швидкоплинна пляма. Незабаром стало видно окремих вершників. Їх було не менше тисячі.

— Отепер усе ясно, — сказав Вирвизуб. Він повернувся до товариства і заволав: — Егей! Мерщій у плавні! Та не забудьте розібрати за собою гатки!

Сам він з десятком старшин перебрався через вузьку протоку і зупинився на острові під вербами. Звідтіля добре було видно, як татари, наблизившись до очеретів, засипали їх хмарою стріл, а тоді, розсипавшись, помчали уподовж плавнів — хто вниз, а хто вгору.

— Схоже, щось винюшкують, — крекнув Колотнеча, гаряче дихаючи у вухо Вирвизубові. — Прохід до Дніпра, чи що?

— Швидше відвертають від чогось нашу увагу, — заперечив Грицик.

Вирвизуб підняв пальця догори.

— От-от, — сказав він. — А навіщо це їм потрібно? Не інакше, як намагаються утримати нас на місці. Видно, хочуть, щоб ми готувалися до оборони і нікуди не йшли. А самі завтра зранку почнуть переправу десь біля Тягинки. Але й ми не з лопуцька зроблені. Дочекаємося ночі, а тоді — на човни і теж туди попливемо.

Звідкіля він довідався про Тягинку, ніхто не запитував. Кожному було зрозуміло, що без Швайки тут не обійшлося.

Вирвизуб таки мав рацію. Основні сили татар вигулькнули біля Дніпра трохи нижче від звивистої і бистрої річки Тягинки. Вигулькнули на світанку, коли навіть птаство ще тільки потягувалося зі сну. Їх було близько шести тисяч. Розсипавшись широким віялом, спішені татари заходилися квапливо рубати найближчі очерети і в’язати з них невеликі плоти. Потому вкладали на них одежу, нехитрий скарб та зброю, прив’язували їх до кінських хвостів і пускалися вплав через Дніпро. Так вони робили здавен, готуючись на розбійницьку виправу.