Читать «Джури-характерники» онлайн - страница 124

Гаврило кивнув головою.

— Це справа свята. Їдь і за нас не турбуйся.

— Знаю, — кивнув Швайка. — Тому й не відпускаю тебе.

До Перекопу, яким Крим відгородився від усього світу, полонених не жаліли. Загарбники боялися переслідування, тож ясир гнали, наче худобу, послану на забій. Тих, хто знесилів, кидали помирати, тим, хто опирався, стинали голови. Тож до Криму інколи діставалася чи не половина ясиру.

Зате за перешийком стрімкий рух уповільнювався, бо ж переслідувачі так далеко забиратися не наважувались. А в Джурчи невільникам давали спочити і ближче до них придивлялися. Потому без особливого вже поспіху їх переганяли до Кафи, Ґьозльова, Керчі, Бахчисарая, де на них нетерпляче чекали заморські купці. Там за кожного раба платили до десяти кіп. А в Джурчи уруські невільники — залякані, скривавлені і безмежно втомлені — коштували чи не втричі дешевше. Тому всі, хто не любив розтринькувати гроші, по живий товар вибиралися саме в Джурчи.

Тут було все — і найогидніше, і найгарніше. Загноєні рани і блискучі коштовності, крикливі покупці і дервіші, котрі ні на що не зважали. Верблюди, коні, кози, вівці, корови, люди — усе це метушилося і намагалося перекричати одне одного. Але найнепогамовнішими усе ж були люди. Мабуть, тому, що криками не обмежувалися, а хапали перехожих за поли, тицяли в руки якийсь непотріб і клялися, що такої коштовної речі світ ще не бачив.

Карачобан з Басман-беком добряче намахалися нагаями, доки зрештою пробилися до невільничого ринку. Тут було тихіше, але повітря мовби просякло горем. Звідусіль долинали приглушені стогони і плачі. До жердин були припнуті діти, жінки, чоловіки — настільки змучені, що неможливо здогадатися, конають вони, чи приходять до тями. Проте гучноголосі продавці на всі лади розхвалювали цей товар:

— Купуйте, не пошкодуєте!

— Такої красуні не знайдете навіть у ханському гаремі!

— Кому потрібен найсумирніший раб! Продаю задарма, бо обридло жити в спокої!

— Та ви тільки погляньте на його плечі!

— А груди які! Таких і в коней з ханського табуна не побачиш…

Ті, про кого йшлося, чекали на рішенець, не підводячи очей. Лише іноді зблискували ними — проте не було в тих очах ні зненависті, ні гідності — одна лише безмежна втома та острах.

— Ти звідки? — запитав Басман-бек такого худого бранця, що, здавалося, ребра от-от прорвуть йому шкіру.

Вищий на голову від решти невільників, бранець тоскно глядів у небо, де описували кола вільні орли.

— Не дивися, шановний, що він такий худий, — вихопився наперед його господар, крутоплечий татарин. — Він хоч і худий, проте силу має. Поглянь-но які зуби, які жили! Як у вола.

І справді, шириною плечей бранець не поступався ні Швайці, ні Басман-бекові.

— Я не тебе питаю, — відрізав Басман-бек і татарин одразу зів’яв. — То звідкіля ти будеш? — запитав він бранця.

— З-над Росі, — відказав той, байдуже ковзнувши поглядом по пишній одежі незнайомця.

— І коли тебе схопили?

— Місяць тому.

— То чом же нашої віри не приймаєш?

Замість відповіді невільник так зблиснув очима, що стало зрозуміло — з таким краще бути обережнішим.