Читать «Джури-характерники» онлайн - страница 123
Рутківський Григорович Володимир
Що саме може трапитись — між ними не мовилося навіть тоді, коли вони лишалися наодинці. Проте й без слів було зрозуміло — стіни потрібні на той випадок, коли татарські вивідники щось винюхають і спробують силою увірватися в будинок. Зрештою, так чинив не лише Швайка з Меліком: кожен з сусідів намагався створити зі свого будинку фортецю. І шановний купець Селід з Порти, і Юсуф-ага, що розбагатів на продажу крижаної води з гірських потічків, і ханський розважальник кизик Ходжа… Вони всі були душевні Швайчині друзі, а відтак і мимовільні постачальники найостанніших новин та пліток.
— Додому не хочеться? — поцікавився Швайка.
— І не питай, — зітхнув Мелік Гаврило. — Здається, все віддав би, щоб хоч одним оком глянути, як воно там.
— Навіть тоді, коли тобі тут дадуть шмат землі?
Гаврило здивовано глипнув на Швайку.
— Якої землі?
— Щоб ти хазяйнував на ній, як у своїх Васютинцях.
— А на біса воно мені тут здалося, те хазяйнування? — вигукнув Мелік і молитовно склав руки на грудях: — Слухай, Пилипку, відпустив би ти мене, га? Ну геть несила більше нудитися цим голомозим світом!
— А коли татари ще раз схоплять?
Мелік скрипнув зубами.
— Тепер я вже їм живим не дамся, — глухо мовив він. — Та й навчився деяких їхніх хитрощів. Тож, коли дістануся додому, зберу гарних хлопців і вчиню так, що татарва у наші місця і носа не покаже.
— Запізнився, — відказав Швайка. — Там уже й без тебе є кому здачі давати. Ні, ти мені поки що тут потрібен. — Швайка всміхнувся, дивлячись на видовжене Гаврилове обличчя. — Нічого не поробиш, пане брате, викуп треба відробляти.
— А я хіба не відробляю? — буркнув Гаврило. — Тільки сил уже нема терпіти.
— Нічого, потерпиш іще трошки. А там, може, й разом подамося козакувати.
— Дай-но, Господи Боже, — перехрестився Гаврило.
— А тепер давай про справи погомонімо. Нічого такого не трапилося?
— Начебто нічого. Проте, схоже, татари кудись збираються…
— Це я вже знаю, — сказав Швайка. — Я запитую, як тут наші.
Гаврило сплюнув через плече.
— Тьху тьху. Щоправда, тут така придибенція трапилася з трьома козловськими новачками. Дуже вже нетерплячі вони виявилися, усе вимагали негайно вдарити на татарів. Гуркан навіть шкодує, що довірився їм.
— Он як… І що ж він вирішив?
— А нічого. Сказав їм, що пожартував. То вони надавали йому по шиї і сказали, щоб він більше і на очі їм не трапляв.
— Добре зробили, — схвалив Швайка. — Хай знає, кому довірятись. А наші хлопці як?
— Наші? — Гаврило всміхнувся. — Ну, в наших я не сумніваюся. А тепер, коли й стіни хороші зведемо, то нас і дідько лисий звідсіля не викурить. Принаймні з тиждень. Тоді через лаз до яру — і шукай вітра в полі!
— Це добре. А тепер слухай уважно. Не сьогодні-взавтра повернеться Барвінок, то ти його не зобижай…
— Та коли я його зобижав? — примружив око Гаврило. — Знову кудись збираєшся?
— Вгадав. Мені сказали, ніби в Джурчи зігнали багато ясиру. То мушу бути там. Може, кого з наших удасться викупити.