Читать «Джури-характерники» онлайн - страница 123

Що саме може трапитись — між ними не мовилося навіть тоді, коли вони лишалися наодинці. Проте й без слів було зрозуміло — стіни потрібні на той випадок, коли татарські вивідники щось винюхають і спробують силою увірватися в будинок. Зрештою, так чинив не лише Швайка з Меліком: кожен з сусідів намагався створити зі свого будинку фортецю. І шановний купець Селід з Порти, і Юсуф-ага, що розбагатів на продажу крижаної води з гірських потічків, і ханський розважальник кизик Ходжа… Вони всі були душевні Швайчині друзі, а відтак і мимовільні постачальники найостанніших новин та пліток.

— Додому не хочеться? — поцікавився Швайка.

— І не питай, — зітхнув Мелік Гаврило. — Здається, все віддав би, щоб хоч одним оком глянути, як воно там.

— Навіть тоді, коли тобі тут дадуть шмат землі?

Гаврило здивовано глипнув на Швайку.

— Якої землі?

— Щоб ти хазяйнував на ній, як у своїх Васютинцях.

— А на біса воно мені тут здалося, те хазяйнування? — вигукнув Мелік і молитовно склав руки на грудях: — Слухай, Пилипку, відпустив би ти мене, га? Ну геть несила більше нудитися цим голомозим світом!

— А коли татари ще раз схоплять?

Мелік скрипнув зубами.

— Тепер я вже їм живим не дамся, — глухо мовив він. — Та й навчився деяких їхніх хитрощів. Тож, коли дістануся додому, зберу гарних хлопців і вчиню так, що татарва у наші місця і носа не покаже.

— Запізнився, — відказав Швайка. — Там уже й без тебе є кому здачі давати. Ні, ти мені поки що тут потрібен. — Швайка всміхнувся, дивлячись на видовжене Гаврилове обличчя. — Нічого не поробиш, пане брате, викуп треба відробляти.

— А я хіба не відробляю? — буркнув Гаврило. — Тільки сил уже нема терпіти.

— Нічого, потерпиш іще трошки. А там, може, й разом подамося козакувати.

— Дай-но, Господи Боже, — перехрестився Гаврило.

— А тепер давай про справи погомонімо. Нічого такого не трапилося?

— Начебто нічого. Проте, схоже, татари кудись збираються…

— Це я вже знаю, — сказав Швайка. — Я запитую, як тут наші.

Гаврило сплюнув через плече.

— Тьху тьху. Щоправда, тут така придибенція трапилася з трьома козловськими новачками. Дуже вже нетерплячі вони виявилися, усе вимагали негайно вдарити на татарів. Гуркан навіть шкодує, що довірився їм.

— Он як… І що ж він вирішив?

— А нічого. Сказав їм, що пожартував. То вони надавали йому по шиї і сказали, щоб він більше і на очі їм не трапляв.

— Добре зробили, — схвалив Швайка. — Хай знає, кому довірятись. А наші хлопці як?

— Наші? — Гаврило всміхнувся. — Ну, в наших я не сумніваюся. А тепер, коли й стіни хороші зведемо, то нас і дідько лисий звідсіля не викурить. Принаймні з тиждень. Тоді через лаз до яру — і шукай вітра в полі!

— Це добре. А тепер слухай уважно. Не сьогодні-взавтра повернеться Барвінок, то ти його не зобижай…

— Та коли я його зобижав? — примружив око Гаврило. — Знову кудись збираєшся?

— Вгадав. Мені сказали, ніби в Джурчи зігнали багато ясиру. То мушу бути там. Може, кого з наших удасться викупити.