Читать «Джури-характерники» онлайн - страница 121
Рутківський Григорович Володимир
— Це надзвичайно цікаво, — відказав, аби не мовчати, Швайка. — Твої мудрі слова варті найщирішої поваги.
Мулла кивнув. Він був згоден з думкою свого співбесідника. Проте як людина скромна, додав:
— Дозволю собі нагадати, шановний Селіме-джан, що це не лише мої слова. У дворі ходять чутки, що незабаром наш незрівнянний Іслам-Гірей прийме відповідний закон… Що це з тобою?
— Пусте, — через силу відказав Швайка, відчуваючи, як кров відринула йому від лиця. — Здається, трохи прихворів.
Він знав, що такий указ готується в ханському дворі, але щоб так швидко…
Швайка вже не раз переконувався в тому, що далеко не всі невільники мають мужність боротися за свою волю. На прю з поневолювачами здатен либонь один з десятка, коли не з сотні. Надто вже в пам’ятку їм та страшна дорога від рідної домівки до Криму. І згадка про неї нерідко позбавляє рішучості навіть того, хто звик дивитися смерті у вічі. Тому й не дивно, що більшість колишніх невільників згідна терпіти будь-які приниження, аби тих мук не зазнати ще раз.
Тепер же, після такого указу, готувати повстання буде ще важче. Бо той, хто врешті-решт набрався мужності взятися за зброю, знову може завагатися. І таку людину неважко зрозуміти: в разі поразки вона може втратити не лише життя, а й свою сім’ю, свій шматок землі, здобутий такою кров’ю, потом та приниженням… І швидше за все відмовиться від спротиву. А що вона чинитиме далі — теж уявити неважко.
Коли маєш шмат землі, а відтак і такі-сякі статки, то будь-кого потягне збагатитися ще хоч трохи. А звідсіля недалеко й до того, що колишні невільники самі подадуться за Рось, Буг чи Сулу грабувати своїх же родаків… Ні, такого допустити не можна!
— Як тільки прибудемо в Чонгар, я поведу тебе, Селіме-джан, до гарного знахаря, — почув він голос свого співрозмовника.
— Дякую, шановний, — змусив себе посміхнутися Швайка. — Але я звик не звертати уваги на такі дрібниці.
— А так, а так, — закивав головою мулла. — А чи відомо шановному Карачобанові, як наш світлий Менглі-Гірей виправив помилку того пришелепуватого Саїда-мурзи?
— Саїда-мурзи? — перепитав Швайка. — Це ж хто — чи не володар улусу, котрий за Вовчою річкою?
— Егеж, егеж, — радісно закивав мулла, а про себе подумав: «Ну й хитрий же лис, цей Карачобан! Прикидається, ніби нічого не знає, а в самого ж на лобі написано, що він вивідник Великої Ногайської орди. І вже про кого, а про Саїда-мурзу йому відомо. Бо той, здається, почав більше тягнутися до ногаїв, аніж до Криму. В усякому разі кайсаки з Дону почуваються на його землях, як у себе вдома…»