Читать «Якби» онлайн - страница 97

Із заздрісною періодичністю, яка залежала чи то від місяця уповні, чи якихось інших внутрішніх і незрозумілих біоритмів, мене починало трусити, мов у лихоманці, від всього звичного і буденного, що оточувало мене. Запахи маринованих грибів і варення, побрязкування столових приборів, чемні розмови з додаванням іноземних слів, неспішний шурхіт коліс візка по бездоганно круглому дрібному гравію алеї, пухкання корків шампанського, усмішки панянок, мереживні носовички з вензелями, примірки карнавальних костюмів, розмови про освіту селян і майбутні зміни в суспільстві — все це фізично гнітило мене, ніби я був рибою, випущеною в болото. І я стрибав мов навіжений, намагаючись вхопити ротом хоча б ковток свіжого повітря.

Шалена жага жити захльостувала мене. Будь-яке коливання повітря, сторінка книги, новий запах, що линув з-за паркану, невибагливий мотивчик шарманки, віддалений наспів кочівників-циган, навіть споглядання ярмаркових картин кликали в путь.

Мені треба було самому пізнати всі стихії — море, ліс, гори і те, на що здатен, поки смерть не відібрала можливість рухатись. Чомусь вже в дитинстві мене душив страх близького кінця — і кожен день я проживав, як останній, з відчаєм констатуючи, що і цього дня лишився на місці…

Нарешті, ледве мені виповнилося сімнадцять, я таки втік з дому. Пішки дістався аж Камчатки, вступив до артілі, що мила золото. Не обтяжуватиму вас подробицями — вони гідні кількох томів! Але я ніде не залишався надовго — навчався одного і одразу брався до іншого. Якийсь час мене захопили мандри разом з циганським табором, потім потягло до моря, і кілька місяців я служив на рибальському човні в Балаклаві, ненадовго осів у Херсоні, де працював у фарбувальній майстерні, друкувався в місцевих «Відомостях», писав вірші, - і в залежності від заробітку міг жити і в найбіднішій хаті рибальського селища, і в готельному номері великих міст. Гроші йшли до мене, мов риби в нерестову пору, але ніколи не залежувались в кишенях.

Я був щасливчиком. У тому розумінні, що, зустрічаючись із людьми, приносив їм удачу. Чому так виходило — не знаю. Але після кожної зустрічі зі мною справи у людей йшли вгору. Це стосувалося будь-чого — у дрібному і великому, — від добрих уловів до отримання великих фрахтових замовлень. Тільки собі я не міг принести втіхи, адже згодом і цей світ став для мене замалим. Я дорослішав і починав розуміти, що мені не вистачає тих, з ким міг би розділити свої думки. Здебільшого люди хотіли грошей і не розуміли, як можна відмовитись від чистих простирадл і кар’єри в юриспруденції. Тим більше маючи вдачу і репутацію щасливчика!

Але попри це мене все одно не попускала «душевна малярія» і часом я відчував ту саму задуху, що і в себе в маєтку.