Читать «Якби» онлайн - страница 96

Він розсміявся:

— Але ж кажуть: старе, як мале!

— Не лукавте. Ніка показувала мені світлину, яку ви їй подарували. Навіщо ви забиваєте їй голову своїми байками? Вона і без того досить нервова дівчинка, погано спить. Дуже погано…

— А ви їй — хто? — увірвав він мене.

Я кілька секунд обмірковувала відповідь і все ж таки вирішила уникнути і брехні, і правди, тому невизначено мугикнула:

— Я квартирую в її батьків…

— А я гадав, що ви родичі, - розчаровано сказав він і додав: — У вас однакові очі.

Він був єдиним, хто це помітив.

— Можливо, — згодилась я. — І саме тому мене турбує ця дитина і ваші стосунки. Скоро я мушу їхати, й мені не хотілося б залишати її в небезпеці. Так що майте на увазі: перед тим як поїду — залишу заяву в міліції. Так, про всяк випадок.

Я думала, що він злякається. Але він поглянув на мене з дивним виразом жалю на обличчі.

— В міліції я давно на обліку. Певно, ще з кінця сорокових… Можете заспокоїтись, ваша заява спрацює якнайкраще. Вони на неї тільки й чекають. Пишіть, якщо це принесе вам заспокоєння. Дякую, що попередили! Як то кажуть, «попереджений — значить озброєний». Раніше про це не повідомляли.

Він знову торкнувся пальцями крисів свого капелюха, посміхнувся і вже збирався підвестися з лави.

Я розгубилася. Моя погроза виглядала якось підло, враховуючи його поведінку і приязнь, з якою він на мене дивився. До того ж розмова, яку я повела, здавалася мені штучною, ненатуральною — так могла б говорити з ним тітонька Ніна чи навіть жінка-Весна, тільки не я! Не я, котру захльостували емоції і почуття. Що я прийшла доводити — що я «буду скаржитись», як остання обивателька? Але на що?

Я мовчки торкнулася рукава його плаща, мовляв — не йдіть. Але що говорити далі — не знала…

Він заговорив сам. Так, ніби продовжував свій внутрішній монолог.

— Ця ваша дівчинка… В ній є щось таке, чого немає в інших. Справа навіть не в тому, що вона нагадує мені минуле, хоча це для мене дуже важливо… Певно, якщо вона показала світлину, то я можу говорити з вами, як з другом.

Я кивнула, і він повів далі.

— Все життя — а воно було надто довгим — я відчував себе білою вороною. Особливо гостро — в юності, яка припала на досить неромантичні часи…

Але жодні часи не мають влади над тією вдачею, з якою ти приходиш в цей світ, — чи зі срібною ложкою в роті, чи з непереборною жагою пізнання.

Він говорив так, ніби переповідав якусь історію, і голос його був тихим. Але таким, за яким хотілося йти, не обертаючись, — йти, мов у сні чи в гіпнозі.

Тепер я розумію, що кожним словом і кожною інтонацією він повертав мене туди, де був мій справжній дім, — в химерні звивини судин і нервів, схожих на доісторичні ліси, де в кожному стовбурі пульсує жива і гаряча кров.

Особливо яскраво відчула це після того, як зрозуміла: його розповідь не буде історією «пересічного радянського громадянина», від якої почну позіхати на третій хвилині.

— «Срібну ложку» мені запхали до рота одразу після народження, адже батьки були заможними. Мали маєток під Черніговом і давній родовий герб. На тій «срібній ложці» була викарбувана моя майбутня кар’єра успішного адвоката. Але ось шалена жага пізнання, яку я умовно називаю словом «літати», вкладаючи туди всі можливі сенси, притаманні цьому поняттю, не давала мені спокою, мов малярія.