Читать «Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах. Том 3» онлайн - страница 67

Лицар

Але я чував, що ся гора й сама розтати може, бо в неї, кажуть, підмурівок з льоду.

Принцеса Коли ж вона розтане?

Лицар

Та весною. Притіцеса Але ж ти бачиш сам, тепера осінь!

Молодий хлопець

Ми швидше дорубаємось до льоду, коли він є, ніж ти весни діждешся.

Як дорубаємось, тоді й побачим, що нам робити — чи рубати далі, чи ждать весни.

Лицар

Тоді вже буде пізно. Одкритий лід і восени розтане, гора впаде і всіх завалить нас.

Молодий хлопець

А що ж, по-твоєму, чинити маєм?

Іти туди, безрогам на поталу?

Лицар

Ні, сісти тут, на першому уступі — адже безпечно, бидло не дістане — і ждати. Не довіку ж буде нелад.

Он, гляньте, підпаски з собаками ідуть, щоб дати лад, полагодити стійла і все позаганяти.

Молодий хлопець

Знов назад!

Знов буде бруд, і погань, і зараза!

Лицар

Воно ж провітрилося трохи за сей час, а може, згодом ці хліви зруйнують.

Адже й хотіли... Може, я се винен, що діло до кінця не довели.

Спочатку я, а потім ви, панове, все діло зіпсували.

1-й майстер Отакої!

Ми «діло зіпсували»! Ну, лицарю,

я жалую, що не віддав тебе

тій бабищі. Якраз була б з вас пара!

Принцеса

(тремтячим голосом до лицаря)

Та що ж се ти? Чого ж тепер ти хочеш?

Невже тобі неволя не обридла?

Лицар

Обридла, тим-то я її боюся і втретє вже на неї не наважусь знов сміливим та необачним вчинком.

Я думаю, що й наш король не звір, що й він калік не зважиться карати.

І ти, і я — розбиті ми обоє.

Навіщо ми йому? Він нас простить.

Принцеса

А їх, майстрів?

Лицар

їх? Може, й їх простить...

(Зовсім тихо, засоромлено, але дивлячись принцесі з благанням в вічі.)

А зрештою... що нам до них за діло?..

Ми втомлені...

Молодий хлопець

Так пропадай же самі

І нам тепер нема до тебе діла, недобитку мізерний! Радий будь, що в нас, майстрів, лежачого не б’ють, а то б я перший...

(Плює й одвертається. До принцеси.)

Що ж? Ходім на гору! Принцеса

Стривай хвилину! Ти не знаєш, хлопче, як тяжко так з коханим розставатись.

(До лицаря.)

Мій лицарю, мій друже, що з тобою?

Невже душа твоя зламалась, вмерло серце? Де речі запальні, де та одвага, що ними ти очарував мене?

Гриміло слово, мов поток весняний, мов божий грім з небес...

Лицар

(сумно)

Було колись!..

Принцеса

Світила думка, наче блискавиця, немов зоря досвітня, у темниці горіла гордо так...

Лицар

Було колись!

Принцеса Одвага в серці жевріла, мов пломінь, їй не страшні були ні гори-кручі, ні урвиська-яри...

Лицар

Було колись...

Не вернеться... Я втомлений — навіки.

М о лго д,и й хлап е ц ь Ти втомлений? З якої ж то роботи? Лицар

Ох, без роботи томляться ще гірше.

Не знаєш, хлопче, як неволя томить!

Принцеса

Я знаю, друже, але й те я знаю, що крила знов на волі виростають у соколів приборканих.

Лицар

Шкода!

Або не сокіл я, або спалила мені неволя крила, тільки чую, душею чую — їм не відрости.

Принцеса

Але ж недавно ще вони махнули так широко!

Лицар

То був порив остатній, він показав, що крил моїх — нема, що то була якась мана, облуда, немов я чув їх в себе за плечима.

І... слухай... я признаюсь... не одвага мене на гору несла... розпач, люба.

Мені здавалось — вороття немає, хоч добре тямив, що нема й рятунку.