Читать «Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах. Том 3» онлайн - страница 67
Автор неизвестен
Лицар
Але я чував, що ся гора й сама розтати може, бо в неї, кажуть, підмурівок з льоду.
Принцеса Коли ж вона розтане?
Лицар
Та весною. Притіцеса Але ж ти бачиш сам, тепера осінь!
Молодий хлопець
Ми швидше дорубаємось до льоду, коли він є, ніж ти весни діждешся.
Як дорубаємось, тоді й побачим, що нам робити — чи рубати далі, чи ждать весни.
Лицар
Тоді вже буде пізно. Одкритий лід і восени розтане, гора впаде і всіх завалить нас.
Молодий хлопець
А що ж, по-твоєму, чинити маєм?
Іти туди, безрогам на поталу?
Лицар
Ні, сісти тут, на першому уступі — адже безпечно, бидло не дістане — і ждати. Не довіку ж буде нелад.
Он, гляньте, підпаски з собаками ідуть, щоб дати лад, полагодити стійла і все позаганяти.
Молодий хлопець
Знов назад!
Знов буде бруд, і погань, і зараза!
Лицар
Воно ж провітрилося трохи за сей час, а може, згодом ці хліви зруйнують.
Адже й хотіли... Може, я се винен, що діло до кінця не довели.
Спочатку я, а потім ви, панове, все діло зіпсували.
1-й майстер Отакої!
Ми «діло зіпсували»! Ну, лицарю,
я жалую, що не віддав тебе
тій бабищі. Якраз була б з вас пара!
Принцеса
(тремтячим голосом до лицаря)
Та що ж се ти? Чого ж тепер ти хочеш?
Невже тобі неволя не обридла?
Лицар
Обридла, тим-то я її боюся і втретє вже на неї не наважусь знов сміливим та необачним вчинком.
Я думаю, що й наш король не звір, що й він калік не зважиться карати.
І ти, і я — розбиті ми обоє.
Навіщо ми йому? Він нас простить.
Принцеса
А їх, майстрів?
Лицар
їх? Може, й їх простить...
(Зовсім тихо, засоромлено, але дивлячись принцесі з благанням в вічі.)
А зрештою... що нам до них за діло?..
Ми втомлені...
Молодий хлопець
Так пропадай же самі
І нам тепер нема до тебе діла, недобитку мізерний! Радий будь, що в нас, майстрів, лежачого не б’ють, а то б я перший...
(Плює й одвертається. До принцеси.)
Що ж? Ходім на гору! Принцеса
Стривай хвилину! Ти не знаєш, хлопче, як тяжко так з коханим розставатись.
(До лицаря.)
Мій лицарю, мій друже, що з тобою?
Невже душа твоя зламалась, вмерло серце? Де речі запальні, де та одвага, що ними ти очарував мене?
Гриміло слово, мов поток весняний, мов божий грім з небес...
Лицар
(сумно)
Було колись!..
Принцеса
Світила думка, наче блискавиця, немов зоря досвітня, у темниці горіла гордо так...
Лицар
Було колись!
Принцеса Одвага в серці жевріла, мов пломінь, їй не страшні були ні гори-кручі, ні урвиська-яри...
Лицар
Було колись...
Не вернеться... Я втомлений — навіки.
М о лго д,и й хлап е ц ь Ти втомлений? З якої ж то роботи? Лицар
Ох, без роботи томляться ще гірше.
Не знаєш, хлопче, як неволя томить!
Принцеса
Я знаю, друже, але й те я знаю, що крила знов на волі виростають у соколів приборканих.
Лицар
Шкода!
Або не сокіл я, або спалила мені неволя крила, тільки чую, душею чую — їм не відрости.
Принцеса
Але ж недавно ще вони махнули так широко!
Лицар
То був порив остатній, він показав, що крил моїх — нема, що то була якась мана, облуда, немов я чув їх в себе за плечима.
І... слухай... я признаюсь... не одвага мене на гору несла... розпач, люба.
Мені здавалось — вороття немає, хоч добре тямив, що нема й рятунку.