Читать «Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах. Том 3» онлайн - страница 58

Ой, де мій коханий юнак-оборонець?

Ой, де забарився?

Я ж так виглядаю, я ж так припадаю до ясних віконець! Чи вмер він, чи так зажурився?

" Навік зажурився і втратив надію до мене дістатись? На мить ми зострілись, навік розлучились!

І я не насмію про нього людей запитатись... /

Голос затихає, і в ту хвилину лицар прокидається.

В¹ язень-лицар

Знов голос той, чи знов та сонна мрія?

Моя потіха і мої тортури!

Де, звідки голос той мені лунає?

Чого він прагне? І чого він просить?

Що я вчинити маю? Що я можу?

Ой, що я можу в сій глухій темниці?

Об слизькі стіни битись головою, додолу впасти з розпачу і туги і землю гризти, як_ѵголодна мит, або «застигнути з німого жалю, ходрдним стати, наче гад темничний, сліпим, байдужим до всього на світі...

От що я можу, більш нічого, справді,

хоч би весь світ... та де ж той світ? чи Є він? Тут темно, тихо, глухо і самотньо!..

Хоч би кайдани, щоб дзвонили гучно, щоб тишу розбивали! Хоч би кат прийшов сюди мене ца муки брати, нехай би ся темниця освітилась вогнем тортур і ожила від крику!

0 страднику, великий Прометею, тобі я заздрю! Бо в твоїй темниці було склепіння — весь намет небесний, а стіни — гори, діл — широке море.

Гучна, простора, осяйна в’язниця!

Твій кат — орел,, твій деспот — громовержець. На кожний крик твій озивалась слава потрійною луною... Ні, Зевес не був тираном низькцм, він почесно карав своїх сперечників великих, а може, руки ті, до громів звиклі, не вміли ганьби кидати й неслави на голови повинних ворогів.

О, наш король, пігмей сліпорожденний, безсилець боязкий, уміє зручно неславою і ганьбою боротись.

Знав, проклятий, як покарать мене!

В той день, як він мене сюди закинув, в той самий день він підписав декрет, що він касує і тортури, й страту в своїй Державі — ниций лйцемір!

Нехай би на тортурах тіло рвало, я був би радий,— може, лютий біль примусив би забути про темницю

1 видобув би крик такий з грудей, що мури затремтіли б і розпались!..

Ох, як би я охоче йшов на страту!

Юрба шуміла б, наче океан,

і розступалася б передо мною, даючи путь величності страждання, і в тую мить, як голова моя, здійнята високо рукою ката, промовила б до всіх багряних словом, тиран мій зблід би, він почув би вирок, народний вирок: ганьба кроволивцям!

Але тепер спокій панує в краю,

як і в темниці. Людська кров мовчить і не волає до небес про помсту, а тихо ржавіє у млявих жилах...

Чутно, тихий стук і шерепотіння над стелею. Тонесенька смужка світла зникає, настає повна тьма.

Ой, що се? Світло згасло! Ніч настала?

Чого ж так раптом? Певне, їжу спустять.

(Жде.)

Ні, не спускають... Що то шелестить і стукає... Ой, лихо! Закладають останній просвіток! Живцем ховають!

(Кричить.)

Не хочу! змилуйтесь! Ой, краще вбийте, одразу вбийте! Мертвого ховайте, ви, нелюди! Ой, пробі!

Раптом смужка світла знсв з’являється, ширша, ніж перше, і якийсь приглушений голос шепоче раптово.

Голос

Цитьте, цитьте!

Мовчіть, па бога! Пропаде рятупок!

В’ я з е н ь ( тихше)

Рятунок?.. Щастя! Зоре! Ти прийшла, ти зглянулась на муки? Ти згадала мене, бездольного?..

Голос

Благаю, цитьте!

Все пропаде, і ми обоє згинем.