Читать «Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах. Том 3» онлайн - страница 46

Поки преторіанець і слуга слухають Міріам, старий галілеянин ховається між людьми.

Міріам

А той, що ви недавно розп’яли, ви знаєте, він цар був іудейський.

Тепер він знов по всій країні піде, бо він воскрес, воскрес у новій славі!

Нехай там стережуться цар, і цезар, і весь синедріон, пекельна рада!

Преторіанець (хапав її за руки, кивав на слугу)

А дай шнурка, ми спутаємо кізку, щоб не брикала дуже.

Міріам

Що? в’язати?

(Зручно нахиляється, бере камінь і пускав в голову слузі.)

Хоч одного, та все ж покарбувала!

її знов хапають за руки, скручують і в’яжуть. Слуга одною рукою обтирає кров, а другою помагає в’язати Міріам.

Міріам

Хотіла б я всю вашу кров пролити, віддячити за жертву!

Преторіанець

Що ж та жертва, коли ви кажете, що він воскрес?

Міріам

Так що ж? Хіба минає все минуле?

Він пережив три вічності в три ночі,

прийняв три смерті. Чи тепер, воскресиш, забуде він страждання, зраду, смерть?

Простити може, а забути — ні!

О, будьте прокляті!

Слуга

Хто?

Міріам

Всі ви! Цезар, синедріон, і цар, і весь народ!

Тим часам на майдані гурти потайних прихильників Месії зникли, а надВігла юрба іудеїв, фарисеїв та саддукеїв, * почувши гомін

на майдані.

Слуга (кричить до народу)

Гей, слухайте, вона нас проклинає!

Голоси з юрби

Що? Що тут? Хто ся жінка? Що їй треба?

За що її зв’язали? Зрада? Змова?

Міріам Я проклинаю вас лрокльоном крові!

Слуга Що суджено кленучому?

Голоси в юрбі

Каміння.

Люди набирають каміння і з диким ревом кидають на Міріам.

Міріам

Месіє! коли ти пролив за мепе... хоч краплю крові дарма... я тепер за тебе віддаю... життя... і кров... і душу... все даремне!... Не за щастя... не за небесне царство... ні... з любові!

(Падає під градом каміння.)

ВАВІЛОНСЬКИЙ ПОЛОН

Драматична поема

Розлога рівнина. Червоний захід зміняв в кров широкі води Тігру та Євфрату, що зливаються докупи. По всій рівпині розкидані намети бранців. Голі діти шукають скойок в ріні та сухого баговиння на паливо. Обшарпані, змучені, здебільшого старі жінки лагодять вечерю —кожна при своїм багатті — для чоловіків, що по тяжкій роботі прийшли з міста і посідали, мовчки під вербами, над водою. Трохи осторонь, теж під вербами, стоять два гурти: левіти * й пророки. Над пророками, на вербах, висять арфи, і гойдаються, і часом бринять від поривів вечірнього вітру. Здалека видко вавілонські мури і вежі, часом доноситься міський гамір.

Жінка (озивається від багаття)

Ходи вже, чоловіче, до вечері!

Чоловік, ще молодий, встав від гурту і мовчки сідав до вечері.

Чом хліба не їси?

Чоловік мовчить.

Гіркий, либонь?

Нема чого, небоже, мусиш їсти!

Чоловік (ледве вимовляючи, зовсім по-старечому)

Не можу їсти...

Жінка Лихо! ти беззубий?!

Де ж...

Чоловік

Там.

(Показує на Вавілон.)

Жінка Ой горе, горе, горе!..

Коло другого багаття.

Старий чоловік (підходить до старої жінки, що сидить коло вигаслого вЬгнища нерухомо, низько спустивши голову)

Давай вечерю!

! Жінка мовчить, не рухається.

Чом ти не варила?

Жінка мовчить.

Чого у тебе попіл на волоссі?

Жінка мовчить і ще нижче хилиться.

Старий чоловік Де наша Малка?

Ж і и к а Там!

(Показує на Вавілон, падає додолу і посипав голову попелом.)