Читать «Леся Українка. Зібрання творів у 12 томах. Том 3» онлайн - страница 36
Автор неизвестен
Любов (жестом наказуеу щоб замовк)
Годі! Ти отуманюєш мене. Жити трудно і страшно... я не хочу жити. Стривай, не всякий має право жити... Ти кажеш — думати, ох, думати...
(Проводить рукою по чолі.)
Орест
Се ж так просто, ти тільки забудь...
Любов
(сідає на крісло на бильці, схиляє голову на спинку близь-ко голови Ореста, одною рукою обіймає його. Говорить тихим у палим голосом, немов у полу сні)
Чекай, Оресте, пожди, любий, поможи мені думати, у мене думок нема... мені здається, що се вже раз було... мені снилось, що я була щаслива, дуже щаслива, я була з тобою і розказувала тобі своє життя, а потім прокинулась і бачу... ні, я не знаю, може, тепер сон? Ах, се так тяжко... Я хочу добре пригадати, як се було... я думаю, що се знов буде так... (Тривооісно.) Що тоді, Оресте?
(Щільніш обіймає його, здригнулась.)
Орест (тихо, але з жалем)
Все одно, що б не сталось, ми не розлучимось. Не думай нічого...
Любов
Так, не треба, я потім буду думати, тепер втомилась... Тихо, зовсім тихо, так...
(Закриває очі і затихає.)
Орест
(цілує їй руки, потім плечі, шию, обличчя, не завважаючи, що вона сливе без пам'яті)
Не думай нічого, не треба, я люблю тебе і любитиму завжди. Нехай загину, все одно, хай серце розірветься — од щастя, не од горя. З тобою на все готов! Ти будеш моєю дружиною і будеш жити, як інші, краще, краще, ніж інші. Ти будеш щаслива, щаслива, щаслива...
Любов
(раптово підводить голову)
Щаслива, а... а божевілля?
Орест
(жахнувшись, але зараз оправивсь і ще палкіше заговорив)
Дарма, я перейму його від тебе і все-таки буду щасливий, бо я так хочу.
Любов (в нестямі)
І я так хочу. Досить уже горя. Навіщо жертви? Я рада, що ми загинем! Тепер не треба думати, не треба зрікатися? Я жити хочу востаннє, ми ще не жили, ще
і не жили! Ох, як я тебе кохаю! (Пригортається міцно.) Бери мене, я твоя, тільки тебе кохаю і не боюсь нічого. Про все дарма! Ах!., я так тебе люблю, тільки тебе! (Цілує в нестямі. Починає говорити між поцілунками, мов непритомна.) Більш нікого нема на світі; ми самі, удвох, і я твоя, уся твоя, уся... (Притулилася міцно і мов заніміла.) Ти мало любиш, ти мусиш, мусиш... умерти,
і я мушу тебе любити, бо я твоя, твоя! (Змінивши тон, шпарко, гостро.) Вставай, Оресте!
(Сама встає.)
Орест
(пробує встати, але скрикує від болю і опускається) Ой!
Любов
(підходить до Ореста, нахиляється над ним, тривожно) Оресте, глянь мені в очі!
Орест глянув, жахнувся, закрив собі очі руками, Любов (стрепенула його за руку)
Починається? Ти вже бачиш? Тобі страшно? Не бійся! Я знаю, я страшна, але нічого... А що зі мною було? Я про все забула, а тепер я все пригадала... Тільки не треба жахатись, не треба плакати, я все поправлю, поки ще можу.
(Іде до столика, бере строфант у пляшечці і наливає в
чарку.)
Орест
Що ти робиш!
(Силкується встати.)
Любов
Так треба! (Випиває.) Тепер уже не бійся, нічого не буде.
Орест
(робить зусилля, встає і нерівним, ненатурально швидким ^ кроком біжить до Люби, тая заточується)
Що ти зробила? Рятуйте! хто там? Мамо, рятуйте!