Читать «Кров і пісок» онлайн - страница 70

Нарешті з’явилася й донья Соль. Однією рукою вона підтримувала довгий шлейф чорної амазонки, з-під якої виглядали халяви високих чобіт із сірої шкіри. На ній була чоловіча сорочка з червоною краваткою, оксамитова куртка та жилет лілового кольору, а на пишних кучерях — оксамитовий капелюх із загнутими догори крисами, граціозно збитий набакир.

Незважаючи на знадливу повноту свого прегарного тіла, вона вискочила на сідло напрочуд легко й узяла з рук у слуги гаррочу. Привіталася з друзями, попросивши пробачення за затримку, і відразу знайшла очима Гальярдо. Повірений дав остроги коневі, щоб під’їхати до дами й представити свого матадора, але донья Соль випередила його і сама рушила до тореро.

Гальярдо неабияк збентежився, побачивши її так близько. Яка жінка! Що він їй скаже?..

Дама простягла йому гарненьку руку, від якої струміли райські пахощі, і розгублений від несподіванки матадор не додумався, до чогось кращого, як міцно потиснути її своїм ручиськом, що одним ударом валило на арену биків. Але біло-рожева лапка не затремтіла під цим мимовільно брутальним потиском, від якого інша жінка зойкнула б від болю, а напружилася й легко вивільнилася з кліщів.

— Спасибі, що приїхали. Мені приємно познайомитися з вами.

Геть розгубившись і розуміючи, що треба відповісти на привітання, Гальярдо бовкнув, ніби звертався до котрогось із шанувальників:

— Дякую. Ну як родина — усі здорові?..

Донья Соль стримано засміялась і пустила коня клусом. Лунко зацокотіли по бруківці підкови, й чоловіки рушили слідом за дамою, мов почесний ескорт. Засоромлений Гальярдо трюхикав у хвості. Він ніяк не міг отямитись від розгубленості і невиразно здогадувався, що змолов дурницю.

Вони проминули околиці Севільї і поскакали берегом річки; залишилася позаду Золота вежа; потяглися тіняві сади з алеями, посипаними жовтим піском, а далі дорога, край якої стояли обабіч заїзди й. таверни.

Наблизившись до Таблади, вершники побачили багато екіпажів. Біля загорожі, яка відділяла пасовище від обори, де була худоба, на зеленій рівнині чорнів величезний натовп.

Петляючи луками, котив свої води Гвадалквівір. На стрімкому, протилежному березі височіла увінчана руїнами старого замку гора, а на її крутих схилах тулилося село Сан Хуан де Аснальфараче. Сільські хатини біліли поміж тьмяним сріблом оливняків. На другому кінці широкого обрію, де по синьому небі пливли білі пухнасті хмарини, видніла Севілья — безкрає море дахів, над яким здіймалося громаддя собору й височіла красуня Хіральда, забарвлена вечірнім сонцем у ніжний рожевий колір.