Читать «Кров і пісок» онлайн - страница 32

Хуанільйо дивився на них, як на істот незрівнянно вищих, ніж прості смертні; він заздрив їхнім елегантним і невимушеним манерам, тій легкості, з якою вони говорили люб’язності незнайомим жінкам. Хлопець аж тремтів від шанобливого захвату, думаючи, що кожен із них має вдома розкішне, гаптоване золотом вбрання матадора, у якому з’являється на арені під музику і бурхливі оплески глядачів.

Серед малих обшарпанців син сеньйори Ангустіас був відомий як Сапатерін, і хлопець неабияк пишався, що дістав прізвисько, як усі славетні тореадори. Він поцупив у сестри червону хусточку й пов’язував її на шию, носив шапчину, схожу на берет матадора, а волосся змочував слиною й начісував густими пасмами на вуха. Любив, щоб курточки, які йому шили з грубої бавовняної матерії, були якраз до пояса і закінчувалися складками. Коли сеньйора Ангустіас викроювала йому штани із старого батькового одягу, він просив, щоб пояс був високо, стегна туго обтягувались, а холоші вільно спадали трохи нижче колін. Якщо ж мати не зважала на його прохання і робила по-своєму, хлопець гірко плакав.

Його заповітною мрією був справжній плащ матадора — тоді йому не доводилося б випрошувати на кілька хвилин омріяний червоний клапоть у щасливчиків-товаришів!.. Якось Хуанільйо знайшов у коморі старий матрац без набивки. Вовну з нього сеньйора Ангустіас давно продала, коли родині було особливо сутужно. Одного дня мати пішла працювати до якогось каноніка, а Сапатерін цілий ранок просидів удома. З винахідливістю людини, що врятувалася з затонулого корабля, опинилася на безлюдному острові і все мусить робити своїми руками, Хуанільйо викроїв із прілого й подертого клаптя матерії плащ тореадора. Потім закип’ятив у чавунці воду, вкинув туди жменю червоної анілінової фарби, купленої в аптеці, й занурив у цей розчин стару лахманину. Хлопець не міг намилуватися своєю роботою. Тепер у нього буде яскраво-червоний плащ — ото заздритимуть хлопці на сільських капеях!.. Залишалося тільки висушити його, і Хуан повісив свій витвір на шворку, де сушилася білизна сусідок.

Знявся вітер, і червона ганчірка, з якої капала фарба, повимазувала все, що висіло поряд. На винуватця посипався град погроз і прокльонів; жінки сердито вимахували кулаками і з такою люттю кляли і малого бешкетника, і його матір, що Сапатерін поквапно схопив свій дорогоцінний плащ і чимдуж кинувся навтіки, весь заляпаннй червоною фарбою, ніби щойно когось зарізав.

Сеньйора Ангустіас, жінка опасиста, дужа й вусата, яка не боялась чоловіків і за свою рішучу та незалежну вдачу була в пошані серед жінок, почувала себе безпорадною перед упертістю сина. Що з ним робити?.. її рука погуляла по всіх частинах хлопцевого тіла; не один віник вона поламала на ньому, і все даремно. «Цей ледащо, — казала мати, — терпить палицю, як пес». Звикнувши на різниці до ударів молодих бичків, до безжальних коров’ячих ратиць, до дрючків погоничів та різників, — а ці люди не церемонилися з хлопчаками, схибленими на тавромахії, — Хуан сприймав материнські стусани як щось неминуче в своєму житті бродяги, як плату за харчування, і поки мати кляла його та духопелила, він наминав кусень черствого хліба, аж за вухами лящало, і навіть гадки не мав виправлятись.