Читать «Кров і пісок» онлайн - страница 30

Отож сеньйорі Ангустіас, щоб прогодувати себе, чоловіка та двох дітей, Енкарнасйон і Хуанільйо, доводилося добре сушити голову і крутитися як муха в окропі. Вона працювала поденно, прислуговуючи в найзаможніших родинах передмістя, шила для сусідок, перепродувала за дорученням знайомої тандитниці коштовності й одяг і набивала цигарки, згадавши своє давнє ремесло, яке робила, коли була молода і сеньйор Хуан, її ніжний і ласкавий наречений, зустрічав її біля воріт тютюнової фабрики.

Вона не могла поскаржитися, що небіжчик зраджував її або погано до неї ставився. По суботах, коли швець приходив додому пізно вночі, повиснувши п’яний на руках у друзів, він завжди був веселий і ніжний. Сеньйорі Ангустіас доводилося силоміць тягти чоловіка в хату, бо він упирався, хапався за одвірок, плескав у долоні і, булькаючи слиною, співав любовних пісеньок на честь своєї опасистої подруги. А коли двері за ним таки зачинялися, позбавляючи сусідів потішного видовища, і «сеньйо» Хуан у нападі п’яного розчулення неодмінно хотів подивитися на дітей, які вже спали, цілував їх, поливав рясними сльозами і повторював свої серенади на честь сеньйори Ангустіас (оле! найпершої красуні світу!), сердиті зморшки на чолі в доброї жінки розгладжувались, вона не витримувала і сміялась, роздягаючи чоловіка та вкладаючи його в ліжко, мов хвору дитину.

Інших вад у бідолахи не було. Ні жінок, ні карт — ані-ні! Хоча заробіток він розподіляв явно несправедливо і прагнув добре вдягатися, тим часом як дружина та діти ходили в лахмітті, але цей свій егоїзм швець загладжував великодушними вчинками. Сеньйора Ангустіас із гордістю згадувала, як на великі свята Хуан просив її нарядитися у свою весільну мантилью з манільського мережива, надівав на голову білий кордовський капелюх, брав ціпок із срібною головкою і, пустивши дітей наперед, вони прогулювалися по бульвару Делісіас, наче родина якихось заможних торговців із вулиці Змій. У дні дешевих корид чоловік завжди піддобрювався до неї і, перш ніж рушити до цирку, пригощав її мансанільєю на вулиці Кампана або кавою на Новій площі.

Ці радісні хвилини залишилися в пам’яті бідолашної жінки як невиразний і щасливий спогад.

Сеньйор Хуан захворів на сухоти, і цілих два роки дружина доглядала його. Тепер їй доводилося працювати по наймах ще більше, щоб заробити песету, яку раніше вона отримувала від чоловіка. Зрештою той помер у лікарні, змирившись з долею, переконаний, що життя без мансанільї та бою биків нічого не варте. Перед тим як навіки склепити очі, він обдарував дружину ніжним і вдячним поглядом, наче хотів востаннє сказати: «Оле! Ти найперша красуня світу!..»