Читать «Маха гола» онлайн - страница 8

Кожна з його чудових картин водночас викликала захват і пригнічувала, відбиваючи меланхолію великої монархії, чиє тіло страждало від тяжкої недуги, а душа тремтіла з жаху перед пеклом. І такий геній було розтрачено на відтворення нікчемної епохи, що без Веласкеса навіки канула б у небуття! Реновалес подумав також про самого художника і відчув щось схоже на докори сумління, коли порівняв життя цього великого живописця з князівськими розкошами, в яких купалися сучасні маестро. О горезвісні щедроти монархів, що нібито протегували митцям, як люблять запевняти деякі історики, зазираючи в глибини минулого!.. Взяти хоча б того ж таки флегматичного дона Дієго. Як особистий живописець короля він отримував три песети платні, та й ті йому видавали вряди-годи; у списках придворних його славне ім’я стояло між блазнями та цирульниками; а почесний титул королівського слуги змушував митця безвідмовно брати на себе обов’язки постачальника будівельного каменю, бо у двірській ієрархії це означало просування на щабель вище; а яких тільки принижень довелося зазнати йому в останні роки життя, коли він домагався, щоб його нагородили хрестом святого Яго, коли доводив перед трибуналом ордену, що не продавав своїх картин за гроші, бо це вважалося злочином, з рабською пихою вихвалявся, що він слуга короля, немов цей сан був вартий більше, ніж слава великого живописця... Як не схожі на те далеке минуле щасливі нинішні часи! Хвала сучасним звичаям, що надають митцеві такої ваги, ставлять його під захист широкої публіки, цього некорисливого володаря, який не тільки визволив творця прекрасного з-під будь-якої залежності, а й іде за ним новими незвіданими шляхами!..

Реновалес вийшов у центральну галерею, щоб помилуватися картинами ще одного художника, якого глибоко шанував. На обох стінах тут висіли довгими рядами полотна Гойї. З одного боку — портрети королів звироднілої бурбонської династії, голови монархів або принців, у величезних білих перуках; жіночі голівки з колючими очима, безкровними обличчями та високими зачісками у формі вежі. Обидва знамениті художники жили в часи морального занепаду династій. У залі великого дона Дієго королі були схожі на елегантних ченців — тендітні, худі, біляві, з мертвотно блідим обличчям і випнутим підборіддям; їхні очі світилися палким бажанням спасти душу і водночас сумнівом, що це їм удасться. Тут, на стіні галереї, монархи були гладкі, заплилі жиром; величезний, важкий і неймовірно видовжений ніс, здавалося, стримить із самого мозку, паралізуючи всяку здатність мислити; відвисла нижня губа товста і хтива; безвиразні, як у вола, очі світяться млявою байдужістю й тупим гонором. Австріяки — усі нервові, неспокійні, збуджені майже до божевілля і якісь неприкаяні, верхи на баских конях, завжди на тлі похмурих краєвидів, замкнутих засніженими гребенями Гвадаррамських гір, сумними, холодними й закрижанілими, мов національна душа; Бурбони — усі статечні й гладкі, з важкими черевами і товстелезними литками, заклопотані лише думками про завтрашнє полювання або домашню інтригу, яка вносить нелад у їхню родину, сліпі й глухі до ураганів, що шаленіють за Піренеями. Одні — оточені юрмами дурнів із тваринячими мордами, похмурими судовиками, інфантами з дитячим личком у довжелезних, мов шати весталок, спідницях; другі — завжди в колі веселих і безтурботних людей, схожих на паяців, розцвічених яскравими барвами, у червоних плащах, у шовкових мереживних мантильях з високим гребенем на голові або чоловічою сіточкою для волосся. То була порода людей, що бавили час у веселих прогулянках по Каналу та всіляких екзотичних розвагах і були в душі героями, самі про те не здогадуючись. Сотні років вони жили, як діти, та відразу стали дорослими, коли, мов грім з ясного неба, в їхню країну вдерлися загарбники, І великий художник, який стільки років малював цей народ чепурунів та веселих мах у всій його наївній безтурботності, строкатим і барвистим, мов оперетковий хор, став зображувати на полотнах, як той самий махо з кинджалом у руці з мавпячою спритністю нападає на мамелюків, і ці страшні єгипетські кентаври, продимлені в сотнях битв, падають під його ударами, або як він помирає під кулями завойовників на похмурих пустирищах Монклоа, тьмяно освітлених ліхтарями.