Читать «Маха гола» онлайн - страница 10

«Мистецтво, як і світло, — подумав Реновалес, — воно вбирає в себе барви й блиск усього, до чого торкається». Гойї випало жити за буремної доби, він бачив, як воскресає душа народу, і зображував життя героїчне, на його картинах воно вирує й кипить, чого не побачиш на полотнах дона Дієго, генія, прикутого до одноманітного животіння при монаршому дворі, де не відбувалося ніяких подій, і лиш іноді надходили повідомлення про далекі війни, про непотрібні й запізнілі перемоги, що завжди несли в собі холодок сумніву і нікого не могли схвилювати.

Художник повернувся спиною до Гойїних дам у білих батистових сукнях, з устами, схожими на трояндові пуп’янки, та зачісками у формі тюрбана і прикипів поглядом до голої жінки, до прекрасного осяйного тіла; поряд із цією картиною інші здавалися тьмяними й непомітними. Спершись на балюстраду, Реновалес довго розглядав це полотно зблизька, майже торкаючись його крисами капелюха. Потім повільно відступив назад і сів на ослінчик, не можучи відвести очей від прегарної жінки.

— Гойїна маха!.. Маха гола!..

Він вимовив це, не усвідомлюючи, що розмовляє вголос; здавалося, то вилились у словах думки, які давно світились у його захопленому погляді. Наринули спогади, і, весь під їхньою владою, художник то шепотів, то аж викрикував слова щирого захвату.