Читать «Маха гола» онлайн - страница 188
Бласко Ібаньєс
Почувши, що він ридає, дівчина перелякалась і побігла в натурницьку. Скоріше б скинути із себе це вбрання й утекти! Цей сеньйор, напевне, божевільний.
Маестро плакав... Прощай молодість! Прощайте жадання! Прощай ілюзіє, сирено-чарівнице, ти втікаєш від мене назавжди! Марно він ганявся за щастям, марно шукав порятунку від гнітючої самоти. Смерть не віддасть йому своєї жертви — і тільки вона зможе поєднати його з Хосефіною. Він уже не зустріне нікого, хто зумів би так оживити спогад про небіжчицю, як оця куплена жінка, яку він щойно тримав у обіймах... І все ж таки вона не Хосефіна!
У ту саму мить, коли він сподівався спізнати райське блаженство, під грубим доторком дійсності розвіялася солодка ілюзія, і він збагнув, що це не тіло Хосефіни — його голої махи, яку він кохав у щасливу пору своєї юності.
Крижаним спокоєм віяло від цієї жінки, і моторошне гнітюче розчарування захлюпнуло душу художника...
Розпадіться ж високі вежі ілюзій! Розсиптеся надхмарні замки, які він вибудував у своїй уяві, щоб не бачити жахливого обрію, щоб зробити приємною свою земну подорож!.. Тепер перед ним дорога рівна й пустельна. І немає сенсу сідати на узбіччі й вичікувати — однаково доведеться рушати далі. Що частіше він спочиватиме, то надовше розтягуватиме муки страху. Бо віднині йому судилося дивитись і бачити кінцеву мету своєї мандрівки — і не заступлять її більше ні хмари, ні ілюзії... дивитись і бачити свою останню оселю, з якої нема вороття... пащу чорної прірви... смерть.
