Читать «Маха гола» онлайн - страница 23

Невдовзі він зненавидів це велике місто за те життя, яким жили в ньому художники. Навіщо тоді стипендії? Про навчання тут ніхто й не думав. Рим був не школою, а торжищем. Приваблені великим напливом художників, сюди стікалися юрми гендлярів живописом. А художники — і старі, і початківці, і знамениті, і нікому не відомі — усі прагнули жити легко й приємно, тому не могли встояти перед спокусою грошей і виготовляли картини на продаж, малюючи так, як підказували їм німецькі євреї, що шастали по студіях, відбираючи полотна модних сюжетів і модних розмірів, і потім розвозили їх по Європі й Америці.

Буваючи в студіях, Реновалес бачив там лише «модні сюжети»: або пани в камзолах, або обшарпані маври чи калабрійські селяни. Картини були гарненькі й вималювані до останньої рисочки. Малювали або з манекенів, або брали за натуру чочарів, яких щоранку можна було найняти на площі Іспанії, біля паперті церкви святої Трійці: незмінну селянку — смагляву, чорнооку з великими сережками у вухах, у зеленій спідниці, чорному корсажі та білій тоці, сколотій шпильками; типового, завжди однакового діда в овечому кожусі, шкіряних личаках та гостроверхому, прикрашеному стрічками капелюсі, що вінчав його білосніжну й величну, як у отця небесного, голову... В Римі художники оцінювали один одного в тисячах лір, тобто хто скільки виторговує за рік; особливою пошаною користувалися кілька славетних маестро, що нажили ціле багатство, продаючи паризьким та чікагським мільйонерам картини-мініатюри, яких ніхто ніколи не бачив. Реновалес був щиро обурений. Це майже те саме, що «мистецтво» його невігласа-вчителя, хоча й «світське», як сказав би дон Рафаель! І задля цього їх посилають до Рима!..

Не знайшовши спільної мови із співвітчизниками, які не злюбили новачка за різку вдачу, простацьку мову та чесність, що спонукала його відмовлятися від замовлень гендлярів живописом, Реновалес став шукати друзів серед художників з інших країн. Невдовзі він зажив великої популярності у колах космополітичної молоді живописців, які жили в Римі.

Завжди жвавий і життєрадісний, веселий і товариський, він був бажаним гостем у студіях на Віа Баббуїно, у шоколадних крамничках та кав’ярнях бульвару Корсо, де любили збиратися художники з багатьох країн.

У свої двадцять років Маріано був справжнім атлетом, гідним нащадком того богатиря, який від світання до смерку клепав молотом по залізу в далекому куточку Іспанії. Якось молодий англієць, Реновалесів друг, прочитав на його честь уривок з Раскіна, що починався зі слів: «Пластичні мистецтва атлетичні по своїй суті». Каліка, напівпаралітик може бути великим поетом або музикантом; але щоб стати Мікеланджело чи Тіціаном, треба мати не тільки високу душу, а й могутнє тіло. Леонардо да Вінчі гнув у руці підкову; скульптори доби Відродження, мов титани, обтесували своїми руками брили граніту і стругали різцем тверду бронзу; великі художники часто були також архітекторами і, ковтаючи пилюку, пересували важезні камені... Реновалес замислено вислухав слова великого англійського естета, думаючи про те, що й у нього могутня душа в атлетичному тілі.