Читать «Маха гола» онлайн - страница 21

З плином часу різниця між творчою манерою дона Рафаеля та його учня проступала дедалі помітніше. У школі навколо Маріано завжди юрмились інші учні, вихваляючи його малюнки. Для них він був визнаним авторитетом. Декотрі вчителі, вороги маестро, нарікали, що такий незаперечний талант скніє біля цього «святенника-мазія». Дон Рафаель дивом дивувався, бачачи, що витворяє Маріано поза його студією: він малював людей і краєвиди, тобто те, що перед очима, речі, які дихають вульгарністю мирської марноти.

Поважні сеньйори, друзі художника, почали визнавати на учнем певні здібності.

— Вашого рівня, доне Рафаелю, він, звичайно, не досягне ніколи, — казали вони. — Йому бракує благочестя, відчуття ідеального. Намалювати справжній образ йому не до снаги, але як світський живописець — він піде далеко.

Маестро, який любив хлопця за слухняність та моральну незіпсутість, марно намагався повернути його на путь істини. Адже досить Маріано наслідувати в усьому вчителя — і його майбутнє забезпечене. Сина дон Рафаель не має, і свою студію та славу залишить у спадок учневі. Чого ж тобі ще треба, Маріано? Ти ж на власні очі переконався, як смиренний слуга господній може збити собі пензлем достаток! Завдяки своєму ідеальному світобаченню, він, дон Рафаель, придбав собі маєток, та ще й багато земельних угідь (орендарі божественного живописця приходили до нього в студію, і прямо перед святими образами точилися нескінченні суперечки про орендну плату). Щоправда, часи нині безбожні, церква збідніла і не може платити так щедро, як у минулі сторіччя, але замовлення надходять часто, а свята діва в усій своїй небесній чистоті є справою трьох днів... Але юний Реновалес тільки болісно кривився, наче його посилали на муку:

— Не можу, маестро. Мабуть, я зовсім тупий — не вмію вигадувати. Малюю лиш те, що бачу.

І коли на уроках живої натури він побачив голі тіла, то заходився малювати їх із таким шалом, наче допався до найп’янкішого трунку. Дон Рафаель жахався, натрапляючи в закутках свого дому на ескізи, що відтворювали безсоромну наготу з усією відвертістю. Непокоїло його й інше: н малюнках учня він бачив глибину, якої сам не сягав ніколи. Помітив навіть, що шанувальники уже не так палко захоплюються його мистецтвом. Добряги каноніки, як і завжди, були в захваті від його святих дів. Але вже не один замовив свій портрет Маріано, вихваляючи вправність його руки.

Якось дон Рафаель рішуче підступив до учня.

— Ти знаєш, я люблю тебе, як сина, Маріаніто, але зі мною ти тільки марнуєш час. Я нічого не можу тебе навчити. Твоє місце не тут. Гадаю, тобі треба їхати до Мадрида. Там багато таких, як ти.

На той час мати Маріано вже померла. Батько все ще працював у кузні. Кілька дуро, що їх син заробив за портрети і привіз додому, здалися ковалеві справжнім багатством. Він просто не міг повірити, що знаходяться люди, які платять гроші за малювання. Та лист від дона Рафаеля розвіяв його сумніви. Якщо цей розумний і вчений сеньйор радить, щоб син їхав до Мадрида, значить, так треба.