Читать «Маха гола» онлайн - страница 14

Малювати без страху й без упереджень, горіти в екстазі, відтворюючи на полотні осяйну наготу, вологий бурштин жіночого тіла з його блідо-рожевими відтінками морської мушлі, було заповітним прагненням Реновалеса. Він мріяв жити, як славетний дон Франсіско, цей вільний птах, що гордо стовбурчив своє пишне яскраве пір’я серед сірої одноманітності людського курника. Жадав бути вільним від забобонів, відрізнятися від загалу не тільки глибшим розумінням життя, а й пристрастями, вподобаннями, смаками.

Та ба! Його життя було схоже на життя дона Дієго: безвиразне й одноманітне, мов рух годинникової стрілки. Він малював, але — не жив; його картини хвалили за точність відтворення, за гру світлотіні, за вміння передати на полотні невловний Колір повітря і зовнішні форми предметів, але чогось йому бракувало, і це «щось» нуртувало у нього в душі і рвалося на волю, марно намагаючись пробити шкаралупу буденності.

Згадавши про романтичне життя Гойї, він замислився над своїм власним. Його називали видатним майстром; платили великі гроші за всі його картини, а надто ті, що були зроблені на чужий смак, зовсім інакше, ніж вимагала від нього совість митця. Він жив спокійно, ні в чому не знав нестатку. Мав розкішну, як палац, студію, — її фотографії не раз друковано в ілюстрованих журналах, — мав дружину, яка вірила в його геніальність, і майже дорослу дочку. Його оточував цілий гурт учнів, і кожен з них аж затинався від хвилювання, коли йому доводилось висловлювати свою думку про твори вчителя. Від колишнього богемного життя тільки й лишилося в нього, що кілька продавлених фетрових капелюхів, довга борода, густі скуйовджені патли і певна недбалість в одязі; та коли його високе становище «національного генія» цього вимагало, він діставав із шафи обвішаний орденами фрак і врочисто з’являвся на офіційних прийомах. У банку на його рахунку лежали тисячі дуро. Не раз прямо в студії, з палітрою в руці, художник розмовляв з повіреним про те, на який щабель суспільної ієрархії піднявся він із своїм річним прибутком. У світському товаристві ім’я Реновалеса було добре відоме, а для дам стало модою замовляти йому портрет.

Колись він здобув скандальну славу за сміливі експерименти в техніці колориту, йому закидали також, що він надто по-своєму бачить природу, але з його ім’ям ніколи не пов’язувано жодної спроби вчинити замах на норми суспільної добропристойності. Жінки його були простими іспанками, мальовничими й негарними; якщо він коли й малював голе тіло, то це були або зрошені потом груди селянина, або білі, як молоко, пухкенькі немовлята. Він був достойний і чесний маестро, що жив зі свого хисту, як інші живуть з торгівлі або комерції.

Чого ж йому тоді бракує?.. Гай-гай!.. Реновалес іронічно посміхнувся. І в пам’яті його стрімкою лавиною спогадів прокотилося раптом усе його життя. Він знову прикипів поглядом до жінки на полотні, схожої на перламутрову амфору, з осяйним білим тілом, із закинутими за голову руками, з гордовито піднятими персами й очима, що дивилися на нього, мов на давнього знайомого, і повторив подумки з гірким сумом: