Читать «Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах» онлайн - страница 8

Так, народно-традиційне тут зовсім не консервативне.

А що ж є основним знаряддям тієї інтенсивності і рухливості? А те, що десь уже після Де Костера з катастрофічною швидкістю зникає із національної літератури. І не тільки з неї.

Сміх. Тобто те, що століттями і навіть тисячоліттями було найбільш автентичною традицією народу. Будь-якого, зрештою. Але от «нижньонімецького», Уленшпігелевого, особливо. Сміх як особливе закляття усіх можливих лих і нещасть. Усіх надміру застиглих форм життя. Сміх як стратегія незмінної перемоги над ними.

Колись український письменник Євген Гуцало сказав про твір іншого письменника: це роман, де володарює сміх.

Як шкода, що це сказано не про «Легенду про Уленшпігеля і Ламме Гудзака»… Книга, що у ній справді володарює-панує сміх.

За одним із своїх численних фахів Уленшпігель — блазень. Тільки, зрозуміло, не у пізньому, звироднілому значенні цього слова. Уленшпігель-блазень — невтомний у нескінченних своїх жартах памфлетист, «сатирик» людської глупості і дурості. Всіх їхніх поверхів, прояв і вимірів. Сміх — то і є справжня духовна гігієна світу, яка його очищає від тієї глупоти.

Де Костер жив — а чи точніше помирав — тоді, коли той сміх уже потроху сам завмирав. Принаймні він уже не проривався в красне письменство. З такою енергією, як у «Легенді», де його відгомін ще чути на повну силу.

Отож, письменник у своєму великому романі повернувся до великих першопочатків Нового часу ще й тому, що в ту епоху народний сміх лунав особливо голосно і невимушено, очищаючи історичну дорогу тому часові.

Сміх цей, як правило, ніби і цілком простодушний. Навіть «елементарний». Акустичний його ефект-регіт далекий від, сказати б, спеціалізованого, витонченого «інтелігентського» дотепу. Він ще міцно пов’язаний з фізіологією і взагалі з матеріальною фактурою світу цього. Товстун Ламме Гудзак…

І тут — ще один вкрай характерний вимір Де Костерової естетики. Надзвичайна барвистість тієї матеріальної фактури у ній — то, схоже, є літературним перетворенням старовинного, саме «нижньонімецького» наближення до стихій матеріального. Наближення у малярстві нідерландському. Фламандському. І нарешті голландському. «Фламандской школы пестрый сор» (Пушкін). Малярські сюжети і засоби письменник уже пізніших часів перетворив на справжнє золото літературної описовості. «Легенда» мерехтить усіма барвами, відтінками і відблисками того малярства. У певному значенні Де Костер ніби завершує його, вже суто своїми — літературними — засобами. Неймовірно живі його «натюрморти». Особливо їстівні…

Ось так і був створений, може, останній великий національний епос Європи. Серед іншого, ніби романне їй, тій Європі, напучування: ось як колись вона розпочиналася у новій своїй історичній якості. І хай не забуває той свій «новоєвропейський» дебют. Свої великі проекти…

«Провінційний журналіст», отож, ніби якимось атлантом підняв художнє завдання, еквівалентне у своїй грандіозності найбільшим подвигам світової літератури.