Читать «Хроніка заводного птаха» онлайн - страница 4

Однак я все-таки звільнився. І не тому, що пов’язував із цим якісь осмислені надії або плани. Ще менше хотів замикатися дома й готуватися до іспитів з юриспруденції. Тепер я ще більше впевнився, що не збираюся ставати адвокатом. Але залишатися в конторі й далі виконувати попередню роботу не мав наміру. «Якщо звільнятися, то лише зараз», — вирішив я. Якщо б я довше тут затримався, то це було б до кінця життя. Зрештою, мені вже тридцять.

За вечерею я відкрився Куміко, що збираюся кидати роботу.

— Зрозуміло, — відповіла вона і на якийсь час замовкла. Та я не зрозумів, що вона хотіла сказати.

Я також мовчав, поки Куміко не сказала:

— Якщо ти вирішив звільнитися, то звільняйся. Розпоряджайся своїм життям, як тобі подобається. — По цих словах вона заходилась вибирати паличками кістки з риби й складати їх на край тарілки.

Дружина досить пристойно заробляла в редакції журналу про здорове харчування, а іноді отримувала від друзів з інших журналів замовлення на оформлення, що також приносило незайвий дохід. (У коледжі вона вивчала дизайн і мріяла стати вільним художником-ілюстратором.) Крім того, якби я звільнився, то якийсь час міг би отримувати страховку від безробіття. А це означало, що якби я сидів дома на господарстві, то нам вистачило б грошей на їжу, хімчистку та інші витрати, і наше життя не сильно змінилося б.

Ось так я кинув роботу.

Я запихав у холодильник куплені продукти, коли пролунав дзвінок. Цього разу дзенькіт здавався мені страшно нетерпеливим. Я саме відкривав пластикову упаковку тофу. Поклав її на стіл у кухні, зайшов у вітальню і підняв слухавку.

— Ну що, уже доїли спагеті? — спитала жінка.

— Доїв, — відповів я. — Але тепер мені треба шукати кота.

— Із цим, гадаю, можна почекати хвилин десять. Бо це не те, що спагеті варити.

Я чомусь не міг перервати розмови. Щось у голосі жінки притягувало мою увагу.

— Гаразд, але тільки десять хвилин.

— Тепер ми зможемо порозумітися, правда? — спокійно запитала жінка. Я відчув, як вона зручно вмостилася на кріслі й поклала ногу на ногу.

— Як же це так, — спитав я, — що десять хвилин вистачить?

— Можливо, що десять хвилин — це більше, ніж ви думаєте.

— Ви впевнені, що ми знайомі?

— Звичайно. Ми багато разів зустрічалися.

— Де? Коли?

— Десь, колись, — відповіла вона. — Та якби я зараз про це докладно згадувала, десять хвилин не вистачило б. Для нас важливим є теперішній час, чи не так?

— Можливо. Але я хотів би мати доказ, що ви мене знаєте.

— Наприклад?

— Скільки мені років?

— Тридцять, — відразу відповіла вона. — Тридцять років і два місяці. Досить?

Я замовк від подиву. Виходить, вона знає мене, але її голосу я собі не пригадую.

— Тепер ваша черга, — сказала вона спокусливо. — Спробуйте уявити мене. З мого голосу. Уявіть собі, яка я з вигляду. Якого віку? Де я? Як одягнена?

— Не уявляю.

— Ну, спробуйте.

Я зиркнув на годинник. Минула тільки хвилина і п’ять секунд.

— Ніяк не уявляю, — повторив я.

— Ну, то я вам підкажу. Я — в ліжку. Щойно з душу, й на мені нема нічого.