Читать «Хроніка заводного птаха» онлайн - страница 5

Я замовк і захитав головою. Невже це секс по телефону?

— Може, краще, щоб я одягла сорочку? Або натягнула панчохи? Це на вас подіє?

— Та мені до цього байдуже. Робіть, що вам заманеться. Можете що-небудь надіти. Або залишитися голою. Вибачте, але такі розмови по телефону мене не цікавлять. У мене багато справ і…

— Десять хвилин. Нічого смертельного з вами не станеться, якщо витратите на мене десять хвилин. У всякому разі, відповідайте на моє запитання: що краще, щоб я була голою чи щось одягла на себе? У мене багато речей. Скажімо, чорна мережана білизна…

— Можете залишатися голою.

— Ну, добре. Ви хочете, щоб я була голою?

— Так. Голою, — сказав я. Минуло чотири хвилини.

— Волосся на лобку в мене ще мокре, — сказала жінка. — Я ще як слід не витерлася. О, я така волога! Тепла і волога. Волосся таке м’яке. Чорне і м’яке. Погладьте.

— Вибачте, але…

— І внизу тепло. Зовсім як розігрітий крем. Дуже тепло. Справді. А як ви думаєте, в якій я позі? Праве коліно підняте, ліва нога відхилена вбік. Мовою стрілок годинника це означає десята година п’ять хвилин.

Судячи з її голосу, я зрозумів, що вона каже правду. Вона справді розкинула ноги на 10:05, а її лоно тепле й вологе.

— Погладьте губи. Пові-і-льно… І розкрийте їх. Пові-і-льно… Погладьте пучками пальців. Пові-і-льно… А тепер однією рукою пограйтеся моєю лівою груддю. Гладьте ніжно, знизу. Легенько стисніть сосок. Повторіть ще раз, ще раз… Поки я не скінчу…

Не сказавши ні слова, я поклав слухавку на місце. Розлігшись на дивані, я не відривав очей від телефону й глибоко зітхнув. Розмова з жінкою тривала хвилин п’ять-шість.

Через хвилин десять знову задзеленчав телефон, але цього разу я не брав слухавки. Продзвонивши п’ятнадцять разів, дзвінок замовк, і в кімнаті запала глибока, холодна тиша.

Незадовго до другої я переліз через бетонну огорожу нашого двору і спустився на доріжку. Ми так її називали, але це не була доріжка у своєму первісному значенні. Правду кажучи, навіть невідомо, якими словами її означити. Це навіть не була дорога. Бо в дороги є вхід і вихід. Вона кудись вас приведе, якщо ви по ній підете. А от наша доріжка не мала ні початку, ні кінця. З обох боків закінчувалася глухим кутом. Однак і глухим кутом її не назвеш. Адже у глухого кута є принаймні вхід. Сусіди для зручності назвали її просто доріжкою. Вона тяглася метрів триста між задвір’ям будинків. Її, завширшки один метр, можна було пройти лише боком у тих місцях, де витикалася вперед чиясь огорожа або лежало яке-небудь дрантя.

Мій дядько, який майже задурно здав нам в оренду свій дім, розповідав, що колись ця доріжка мала два кінці й служила провулком, що з’єднував вулиці. Однак у часи бурхливого економічного розвитку на вільних ділянках виросли ряди нових будинків і сильно звузили її. Людям не сподобалося, що хтось ходить у них попід вікнами або на задвір’ї, а тому в одному кінці її перегородили. Спочатку це був простенький паркан, але пізніше один мешканець, розширюючи свій двір, наглухо закрив один кінець доріжки бетонними блоками. Наче у відповідь на це на іншому кінці з’явилася огорожа з колючого дроту, через яку не могли пробратися навіть собаки. Оскільки люди перестали користуватися нею для проходу, то ніхто із сусідів не скаржився, що вона перегороджена. Вони навіть раділи, що це стане на перешкоді зловмисникам. Зрештою, доріжка не тільки стала схожою на покинутий канал, але й перетворилася на буферну зону між двома рядами будинків. Серед густого бур’яну на ній павуки снували своє липке павутиння.