Читать «Хроніка заводного птаха» онлайн - страница 2
Харукі Муракамі
Від таких роздумів мені розхотілося читати і я вирішив випрасувати сорочку. Завжди так роблю, коли в голові розгардіяш. За давньою звичкою. Процес прасування сорочки ділю на дванадцять етапів. Починаю від зовнішньої сторони комірця (1) й закінчую манжетою лівого рукава (12). Прасую в певному порядку, відраховуючи номер кожної операції. Бо інакше нічого путнього не вийде.
Випрасувавши три сорочки і впевнившись, що не залишилося складок, я повісив їх на плічка. А коли вимкнув праску й заховав її разом з прасувальною дошкою у шафу, то відчув, начебто в голові трохи проясніло.
Та як тільки я подався на кухню, щоб випити води, телефон знову задзвонив. Я трохи завагався, але все-таки вирішив узяти слухавку. Подумав: якщо подзвонить та сама жінка, скажу, що прасую, і поставлю на цьому крапку.
Однак цього разу дзвонила Куміко. Стрілки годинника показували половину дванадцятої.
— Як маєшся?
— Чудово.
— Що робиш?
— Щойно закінчив прасувати.
— Щось сталося? — В її голосі вчувалося легке напруження. Вона добре знала, що я беруся до прасування, коли в мене щось негаразд.
— Нічого. Просто сорочки випрасував. — Я сів на стілець і переклав слухавку з лівої руки в праву. — А чого ти дзвониш?
— Ти вірші вмієш писати?
— Вірші? — здивовано перепитав я. Вірші? Які там ще вірші?
— Я знаю одного видавця, що випускає часопис для дівчат. Так-от, вони шукають когось, хто вибирав би й правив вірші, прислані до редакції. А ще він мав би щомісяця писати коротенького вірша для титульної сторінки. За таку просту роботу непогано платять. Звичайно, працювати доведеться не весь день, а якщо робота йтиме добре, то, можливо, вони підкинуть щось відредагувати…
— Проста робота? — перепитав я. — Постривай! Я шукаю чогось юридичного. Хіба коли-небудь заходила розмова про те, що я вмію правити вірші?
— А хіба ти не казав, що начебто щось писав у середній школі?
— Звичайно, писав. Для шкільної стінгазети: чий клас виграв у футбол або як учитель фізики впав зі сходів і потрапив у лікарню. Загалом, усякі дрібниці. Але не вірші. Віршів я не вмію писати.
— Це правда, але я не кажу про високу поезію, а про простенькі віршики для школярок. Ніхто не вимагає, щоб вони залишилися в історії літератури. Якщо постараєшся, вони в тебе вийдуть. Зрозумів?
— Та ніяких віршів я не напишу, навіть якщо постараюся! Ніколи не писав їх і не збираюся писати, — відрізав я.
— Гаразд, — із жалем сказала дружина. — А хіба ти не знаєш, що знайти якусь юридичну роботу важко?
— Знаю. Ось чому почав усюди розсилати запити. Скоро мають надійти відповіді. Якщо нічого путнього не прийде, знову почну думати.
— Нехай буде по-твоєму. До речі, який сьогодні день?
Я задумався.
— Вівторок?
— Ну то, може, зайдеш у банк — заплатиш за газ і телефон?
— Зайду. І водночас куплю що-небудь на вечерю.
— Що збираєшся готувати?
— Ще не вирішив. У супермаркеті щось придумаю.
— Слухай, — мовила вона серйозно, — я от гадаю, що тобі не варто спішити з пошуком роботи.
— Чому? — здивовано спитав я. Схоже на те, ніби всі жінки на світі дзвонять по телефону, щоб приголомшити мене. — Страховка від безробіття скоро закінчиться. Вічно байдикувати, мабуть, не годиться.