Читать «Українське питання» онлайн - страница 18

Нiчим не краще становище українцiв у Румунiї. Незважаючи на гарантiї Договору про меншини, пiдписаного в Парижi 9 грудня 1919 року, цих представникiв гордого й талановитого народу всiляко зневажають. Їхнi школи закрито, їм заборонено розмовляти рiдною українською — однiєю з найчарiвнiших слов'янських мов.

У Чехословаччинi українцям мабуть таки легше, нiж у будь-якiй iншiй країнi. Ця думка вперше, здається, була обґрунтована в статтi д-ра Г'ю Дальтона, заступника мiнiстра закордонних справ, у газетi «Нью стейтсмен енд нейшн» вiд 18 травня 1935 року.

Переходимо нарештi до Радянської України, де живе двi третини всього українського народу. Тут вiдразу виникає запитання: чи iснує насправдi український нацiональний рух пiд бiльшовицькою владою? І вiдповiсти на це запитання найкраще буде словами самих радянських керiвникiв. На XVII з'їздi комунiстичної партiї в сiчнi 1934 року Сталiн висловився так:

«Ще зовсiм недавно нацiоналiстичний ухил в Українi не становив серйозної загрози; та щойно ми припинили боротьбу з ним i дали йому розростися настiльки, що вiн злився з iнтервенцiонiстами, як цей ухил перетворився на головну небезпеку».

А ще пiзнiше, в промовi 14 лютого цього року голова Ради комiсарiв України Любченко сказав:

«Був перiод, коли українськi нацiоналiсти провадили свою дiяльнiсть в Українi не без успiху. Так було в 1931–32 роках. Користуючись послабленням класової пильностi, нацiоналiстичнi елементи, вороги українського народу, пролазили в той час у колективнi господарства, сiльськогосподарськi органи та в систему державної освiти. Вони ввiйшли в тiсну спiлку з прибiчниками нацiонального ухилу в складi Партiї, яких очолював Скрипник. Вони виступили єдиним фронтом з бiлогвардiйцями, троцькiстами та правими, об'єднавшись на платформi вiдриву України вiд Радянського Союзу».

У тому ж роцi було виявлено, що багато українських комунiстiв — замаскованi нацiоналiсти, що взяли пiд свiй контроль газети та важливi заклади, в тому числi комiсарiати освiти та землеробства — єдинi два важливi органи, якi були залишенi українцям. Пiсля цього почалися масовi репресiї.

Я навiв лише один приклад пiдтвердження живучостi нацiонального духу в Радянськiй Українi. Насправдi навiть пiсля революцiї цей дух завжди бунтував проти тиранiї, що була значно жорстокiшою, нiж попередня. Нiхто не знає, скiльки українських патрiотiв розстрiляно та заслано; але є пiдстави вважати, що це дуже великi цифри.

Не слiд також думати, нiби нацiоналiзм виявляли тiльки освiченi класи. Дев'яносто вiдсоткiв українського населення складають селяни; саме їм Захiдна Європа зобов'язана своїм порятунком вiд бiльшовизму.

До революцiї українськi селяни бiльшою частиною були iндивiдуальними господарями i, на вiдмiну вiд селян росiйських, не входили до примiтивних общин, якi, за передбаченням Маркса, могли стати вихiдною точкою для свiтового комунiзму й революцiї. Завдяки переважно саме цiй нацiональнiй особливостi, селяни так завзято боролися проти державної реквiзицiї зерна, головним джерелом постачання якого завжди була Україна. Глибоке й масове зубожiння означало справжнiй крах жорстоких бiльшовицьких планiв. В тiй боротьбi загинули мiльйони людей; а в 1932–33 роках страшний голод спустошив Україну. Радянський уряд заперечує факт цього голоду, хоча свiдчень про його наявнiсть i масштаби бiльш нiж досить. Було очевидно, що, враховуючи стрiмкий прирiст населення Радянського Союзу — три мiльйони щорiчно — та зважаючи на офiцiйно визнанi втрати зерна пiд час i пiсля жнив — вiд тридцяти до п'ятдесяти вiдсоткiв, — голод був неминучий. Його просто не могло не бути.