Читать «Людина без властивостей. Том II» онлайн - страница 238

Вислухавши це, Ульріх утратив бажання розповідати його ясновельможності чи Діотимі про Арнгаймові інтриґи; попри все суперництво, Ульріх відчував більшу свою спорідненість із Арнгаймом, ніж із будь-ким іншим, а згадка про те, що він сам накинувся на Ґерду, наче великий пес на скулене цуценя, — згадка про це, як він тепер збагнув, відтоді мучила його безперестану, хоча ставала не такою нестерпною, щойно на думку йому спадала та підлість, яку Арнгайм дозволяв собі щодо Діотими. В історії з волаючим тілом, що влаштувало спектакль двом душам, завмерлим у нетерплячому очікуванні, можна було побачити, якби бажання, навіть смішний бік; і оті люди внизу, на яких і далі невідривно дивився Ульріх, не звертаючи уваги на графа Ляйнсдорфа, — адже вони теж тільки грали комедію! Саме це й приковувало до них його погляд. Вони, поза всяким сумнівом, не збиралися ані на когось нападати, ані когось шматувати, хоч вигляд мали саме такий. Вони намагалися лише показати, що досить серйозно розгнівані, але це була не та серйозність, яка жене людей під кулі; це не була навіть серйозність пожежної команди! «Ні, те, що вони виробляють, — міркував він, — то радше культовий обряд, жертовна гра з ображеними глибинними почуттями, якісь цивілізовано-нецивілізовані рештки колективних дій, що їх окремій людині не варто сприймати в усіх деталях аж так буквально». Він тим людям заздрив. «Які приємні вони навіть іще й тепер, коли намагаються стати якомога неприємнішими!» — подумав він.

Звідти, знизу, випромінювався захист від самотности, властивий натовпу, і те, що йому, Ульріхові, доводилося беззахисно стояти тут, нагорі, — а це він якусь хвилю відчував так виразно, неначе побачив з вулиці власний образ за шибкою у мурі будинку навпроти, — постало в його уяві відображенням його долі. Ця доля, відчував Ульріх, склалася б краще, якби він зараз розлютився або, замість графа Ляйнсдорфа, пробив наготованій охороні бойову тривогу, щоб іншим разом пройнятися до цих самих людей почуттям приязні й рівности; бо хто зі своїми сучасниками грає в карти, торгує, сперечається й поділяє втіхи, той має право при нагоді й наказати стріляти в них, і в цьому не буде нічого аж такого надзвичайного. Є певна домовленість із життям, і вона дає змогу кожній людині чинити так, як їй заманеться, — дає змогу, про людину не дбаючи й за умови, що й життя чинитиме з кожною людиною так, як йому заманеться. Ось про що міркував Ульріх. Правило це, може, трохи й дивне, проте воно не меншою мірою непомильне, ніж який-небудь природний інстинкт, бо вочевидь не позбавлене добре знайомого відчуття людського талану, і хто такої здатности до компромісу не має, хто самотній, серйозний і безцеремонний, той виводить з рівноваги решту людей у той хоч і безпечний, однак не менш огидний спосіб, ніж гусениця. Цієї хвилини він був геть пригнічений глибокою неприязню до неприродности самотньої людини та її абстрактних експериментів, неприязню, яку викликає зворушливе видовище розбурханого природними й спільними почуваннями натовпу.