Читать «Людина без властивостей. Том II» онлайн - страница 228

 — Адже в думках ми вже давно перейшли на «ти», а на словах кажемо «ви» лише через те, що завше уникали одне одного! — пояснила Герда; дорогою вона обміркувала свій прихід сюди й була готова до подиву, який викличе її поява.

Але Ульріх, не довго думаючи, обійняв її за плечі й поцілував. Герда піддалася, мов м’яка свічка. Її подих, її пальці, що обмацували його, були наче непритомні. Цієї миті Ульріха опанувала жорстокість спокусника, котрий відчуває нездоланний потяг до нерішучої душі, яку волочить із собою власне тіло, ніби арештанта — його охоронці. О цій пополудній порі зимовий день проникав крізь вікна в чимдалі густіші сутінки кімнати матовим світлом, і в одній із таких блідих смуг стояв Ульріх, тримаючи в обіймах дівчину; голова її жовтою плямою різко виділялася на тлі білої подушки світла, а колір обличчя в неї був оливковий, і тому цієї хвилини Герда мала вигляд майже покійниці. Він повільно, переборюючи легеньку відразу, обціловував усю її відкриту шию від кіс аж до сукні, поки торкнувся її губів, що потяглися назустріч його губам так, як ото тягнуться кволі дитячі ручки, обвиваючи потилицю дорослої людини. Він подумав про вродливе Бонадеїне обличчя, яке в полоні пристрасти нагадувало голуба, чиї пір’їни стовбурчаться в кігтях хижого птаха, а також про Діотиму, чиєю скульптурною чарівністю втішатися йому не судилося; замість вроди, яку йому могли б дарувати ті дві жінки, перед його очима було тепер, хоч як дивно, спотворене жагою, безпорадно відразливе обличчя Герди.

Але в цьому притомно-непритомному стані Герда лишалася недовго. Вона гадала, що заплющила очі лиш на мить, та, коли Ульріх почав обціловувати її обличчя, їй здалося, неначе зорі в безкінечності простору й часу застигли, й вона втратила відчуття тривалости й меж цього процесу, однак тільки-но його напруженість почала спадати, вона повернулася до тями і знову твердо стала на ноги. Щойно вона вперше цілувала зі справжньою, а не з удаваною й уявною пристрастю, і, як сама відчувала, вперше так само цілували і її, і тіло в неї відгукнулося на це так палко, немовби вже сама ця хвилина зробила її жінкою. А з цим процесом справа стоїть так само, як із вириванням зуба; хоч потім тіла стає менше, ніж його було доти, тебе охоплює, однак, відчуття глибшої повноти, позаяк привід для тривоги остаточно усунено; й тепер, коли Ґерда дійшла до такого стану, вона випросталася, сповнена свіжої рішучости.

 — А ти ще навіть не спитав, що я прийшла тобі сказати! — заявила вона приятелеві.

 — Що ти мене кохаєш! — відповів Ульріх, трохи збентежившись.

 — Ні, що твій товариш Арнгайм ошукує твою кузину; прикидається закоханим, а наміри в самого зовсім інші! — І Ґерда розповіла йому про татусеве відкриття.

На Ульріха ця новина, хоч і досить проста, справила глибоке враження. Він відчув за собою обов’язок застерегти Діотиму, яка на розпростертих крилах душі линула до смішного розчарування. Бо, попри зловтіху, з якою він уявив собі цю картину, вродлива кузина все ж таки викликала в нього співчуття. Але це співчуття значно переважувала глибока вдячність татусеві Фішелю, і хоч Ульріх мало не завдав був йому великого лиха, він щиро захоплювався його надійним, старомодним, прикрашеним чудовими переконаннями діловим розумом, якому пощастило отак дуже просто розгадати таємниці новомодного гіганта думки. Через це Ульріхів настрій неабияк відхилився від вимог виявляти ніжність, що їх ставила перед ним присутність Ґерди. Він навіть здивувався, що ще кілька днів тому припускав можливість відкрити цій дівчині серце. «Таку блюзнірську ідею двох безтямно закоханих янголів, — подумав він, — Ганс називає подоланням другого фортечного валу!» І з насолодою, немовби проводячи подумки по ній пальцями, відчув дивовижно гладеньку, тверду поверхню тієї тверезої форми, якої набуває нині життя завдяки розважливим зусиллям Лео Фішеля та його однодумців. Тому він тільки й відповів: