Читать «Людина без властивостей. Том II» онлайн - страница 225

І раптом він простогнав:

 — Ти його кохаєш?!

Зауваження це було, звісно, не вельми оригінальне, до того ж вони вже не раз ламали навколо нього списи; та щоб не довелося повірити, що дружина хвора, він волів припустити, що вона кохає Ульріха, і таку самопожертву в ньому викликало, мабуть, певною мірою те, що Клариса, чиєю вузькогубою, в дусі раннього Відродження, вродою він завжди й досі захоплювався, вперше видалася йому потворною, і ця потворність, знову ж таки, була пов’язана, либонь, із тим, що її образ уже не захищало ніжне кохання до нього — тепер він був оголений грубим коханням суперника. Внаслідок цього виникло багато ускладнень, і вони тремтіли, здригалися в нього поміж серцем і зором, вони були чимось новим, своєрідним, сповненим однаковою мірою і загального, й особистого значення; але те, що Вальтер, промовляючи «Ти його кохаєш?», зовсім не по-людському простогнав, сталося, мабуть, через те, що він уже заразився Кларисиним божевіллям, і це його трохи налякало.

Клариса м’яко вивільнилась, а тоді ще раз сама наблизилася до нього й кілька разів, немовби наспівуючи якусь мелодію, промовила у відповідь:

 — Я не хочу дитини від тебе! Я не хочу дитини від тебе! — І щоразу після цієї фрази швидко й недбало його цілувала.

А потім пішла.

Чи вона й справді кинула ще: «Він хоче дитини від мене»? З певністю Вальтер цього не пригадував, але йому здалося, що вона так сказала. Він ревниво стояв перед роялем, відчуваючи, як з одного боку на нього віє чимось теплим, а з другого — чимось холодним. Що це було — струми геніальности й божевілля? Чи поступливости й ненависти? Чи кохання й розуму? Він уявляв собі, що може відкрити Кларисі шлях і покласти на нього власне серце, щоб вона пройшла по ньому, й уявляв собі, що може знищити страшними словами її й Ульріха. Він не знав, що йому робити — податися до Ульріха, чи сісти писати свою симфонію, з якої цієї хвилини може постати вічна боротьба між землею і зорями, чи спершу краще трохи остудити свій запал у русалчиному ставку забороненої музики Ваґнера. Невимовний стан, в якому він перебував, почав помалу розчинятися в цих роздумах. Вальтер відкрив кришку рояля, припалив сиґарету, й, поки чимдалі ширше розтікалися його думки, пальці на клавішах повели музику саксонського чарівника, яка хвилями сповнювала все його єство. Ця повільна розрядка тривала недовго, й нарешті йому стало цілком очевидно, що вони з дружиною перебували в несамовитому стані; та незважаючи на прикре враження, викликане цим усвідомленням, він знав, що тепер, відразу після того, що сталося, йти шукати Кларису й пояснювати це їй ще марно. І раптом його потягло до людей. Він надів капелюха й вирушив до міста, щоб здійснити свій первісний намір і влитися в загальне збудження, якщо таке пощастить знайти. Дорогою він був цілком під враженням, що несе в собі демонічне військо, ватажком якого й приєднається до решти маніфестантів. Але вже в трамваї життя набуло цілком буденного вигляду; думки, нібито Ульріх на боці противника, нібито палац графа Ляйнсдорфа, можливо, вже взяли приступом, нібито Ульріх, чого доброго, висить десь на ліхтарі, нібито його розтоптав збурений натовп або, навпаки, нібито він, Вальтер, узяв його, переляканого, під свій захист, — усе це були хіба що швидкоплинні тіні на світлій упорядкованості поїздки за твердим тарифом, із зупинками й застережними дзвінками, упорядкованості, з якою Вальтер, дихаючи тепер знову спокійніше, відчував себе спорідненим.