Читать «Людина без властивостей. Том II» онлайн - страница 224

Довго, дуже довго Вальтер не хотів цього зрозуміти. Адже іноді збагнути що-небудь щастить аж після того, як даси на це відповідь сам, а він з відповіддю зволікав, боячись виказати свою відсутність. І в цьому непевному стані він усвідомив чи переконав себе: Клариса справді висловила те, що послужило причиною тієї жахливої нездатности зосередитись, яка щойно паралізувала його думки. Дружина сказала правду; Вальтер, коли б йому дозволили мати будь-яке бажання, часто нічого іншого й не бажав би, як бачити Ульріха мертвим. У дружбі, що зазвичай розпадається не так швидко, як кохання, це трапляється не дуже й рідко, якщо дружба надто вже зазіхає на цінність особистости. І думка ця була не казна-яка кривава; бо досить було йому уявити Ульріха мертвим, і давня юнацька любов до втраченого товариша ту ж мить знов нагадувала про себе, хоч і не дуже виразно; і як ото в театрі міщанське заціпеніння перед жахливим злочином минає під дією великого вдаваного почуття, так у Вальтера мало не склалося враження, що на думку про трагічну розв’язку відбувається щось прекрасне навіть із тим, кому призначено роль жертви. Вальтер відчував неабияке піднесення, хоча загалом був боязкий і не міг бачити крови. І хоч він щиро бажав, щоб Ульріхова зарозумілість коли-небудь зазнала краху, однак навіть задля цього не поворухнув би й пальцем. Але ж думки спершу не мають ніякої логіки, хай би там скільки цю логіку їм приписували; лише позбавлений фантазії спротив реальности спрямовує увагу на суперечності в поемі «Людина». Отож Клариса, мабуть, таки мала рацію, стверджуючи, що надлишок міщанської совісности може стати митцеві на заваді. І все це було водночас у Вальтерові, який нерішуче й уперто дивився на дружину. Але Клариса настійно повторила:

 — Якщо він стоїть на перешкоді твоїй творчості, ти маєш право усунути його з дороги!

Здавалося, ця ідея захоплює її і навіть розважає. Вальтерові хотілося простягти до неї руки. Його лікті немовби приросли до тіла, але він усе ж таки ступив до неї ближче.

 — Ніцше й Христос загинули через свою половинчастість! — прошепотіла вона йому на вухо.

Усе це було безглуздя. Навіщо вона приплела сюди Христа?! Як це розуміти: Христос загинув через половинчастість?! Такі порівняння лише справляли прикре враження. Одначе Вальтер, спостерігаючи, як ворушаться її вуста, й далі відчував, що вони наполегливо його до чогось підохочують; звичайно, його власній, так тяжко добутій рішучості приєднатися до більшости людства завжди впиралася притлумлена, але пекуча потреба у винятковості. Він щосили схопив Кларису, не даючи їй навіть поворухнутись. Її очі двома кружальцями застигли перед його очима.

 — І звідки лишень у тебе беруться такі думки?! — проказав він кілька разів поспіль, але відповіді не діждався.

І, сам того не бажаючи, притяг, мабуть, її до себе, бо Клариса розчепірила перед його обличчям, мов птаха, всі свої десять пальців із нігтями, тож нахилитися до її обличчя ближче він уже не міг. «Вона збожеволіла!» — відчув він. Але відпустити її не годен був. Якась незбагненно потворна личина лежала на її обличчі. Вальтер зроду не бачив божевільних. «Але вигляд у них, — промайнуло в нього, — має бути саме такий».