Читать «Людина без властивостей. Том II» онлайн - страница 221

На Кларису це теж справило враження. Вона раптово змовкла.

Це — ефект такий самий разючий, як і затемнення сонця, й річ, звичайно, зовсім не проста, і хай там як він виник, а під його впливом у Вальтера несподівано прорвалися ревнощі до Ульріха. Але чому він ще й назвав його ґенієм? Мабуть, він мав на увазі щось на кшталт пихатости, яка не знає, що скоро згине, як роса на сонці. Раптом в уяві Вальтера постали картини минулого. Ульріх повертається в мундирі додому, варвар, що вже мав до діла з реальними жінками, коли Вальтер, хоч і старший, ще складав вірші про кам’яні статуї в парках. Згодом: Ульріх приносить додому новини про дух точности, швидкости, сталі; але для гуманіста Вальтера й це було, мов напад варварської орди. Щодо свого молодшого товариша Вальтер завжди відчував приховану ніяковість людини фізично слабкішої й не такої промітної, але водночас бачив у собі дух, а в ньому — лише грубу волю. І їхні взаємини, ніби на підтвердження цього погляду, завжди були такі: схвильований чимось прекрасним чи добрим Вальтер — і Ульріх, що похитує головою. Такі враження не забуваються. Якби Вальтерові пощастило було поглянути на те місце в розгорненій книжці, за яку йому довелося змагатися з Кларисою, то він у жодному разі не побачив би в описаній там руйнації, котра волю до життя витісняє з цілого до частковостей, осуду власної художньої мрійливости, як це зрозуміла Клариса, а переконався б, що то — чудовий опис його товариша Ульріха, починаючи від переоцінювання частковостей, властивого сучасній забобонній вірі в досвід, і аж до продовження цього варварського розпаду до власного «я», що він, Вальтер, назвав людиною без властивостей або властивостями без людини, тоді як Ульріх у своїй манії величі це визначення ще й схвалив. Усе це й мав на увазі Вальтер, викрикуючи оте образливе слово «ґеній». Бо якщо хто-небудь і мав право називати себе самотньою індивідуальністю, то це, на його думку, — він сам, Вальтер; і все ж таки він від цього відмовився, щоб повернутись до природного людського покликання, і відчував, що випередив тут свого товариша на цілу епоху. Та поки Клариса мовчала, не відповідаючи на його образу, він міркував: «Якщо зараз вона скаже бодай слово на захист Ульріха, я цього не витримаю!» І ненависть тіпала ним так, ніби робила це руками Ульріха.

Надміру збуджений, Вальтер відчув, що хапає капелюха й біжить із дому. Він мчав вулицями, не помічаючи їх. У його уяві будинки просто-таки відмітало вітром убік. Аж перегодом він уповільнив ходу й почав зазирати в обличчя людей, повз яких простував. Ці обличчя, привітні погляди заспокоювали його. І нарешті він заходився — тією мірою, якою його свідомість лишалася поза цією неймовірною пригодою, — пояснювати Кларисі, що мав на увазі. Але слова блищали у нього в очах, а не на вустах. Та й як узагалі описати щастя бути серед людей і братів! Клариса сказала б, що йому бракує самобутности. Але в безапеляційній самовпевненості Клариси було щось жорстоке, і він не хотів і далі вдовольняти зарозумілі вимоги, які вона перед ним ставила! Він відчував нестерпне бажання зажити одним із нею трибом, а не блукати серед очевидних ілюзій кохання й особистої анархії. «У всьому, що ти собою становиш і що робиш, і навіть тоді, коли ти заходиш у суперечність із рештою людей, потрібно відчувати глибинний рух до них», — приблизно так хотілося йому заперечити Кларисі. Бо Вальтерові з людьми завжди щастило; навіть у суперечці він викликав симпатію в них, а вони — в нього, і тому досить поверхова думка про те, нібито людській спільноті притаманна сила, яка все врівноважує і винагороджує всі зусилля і яка, зрештою, вміє дати собі раду, — ця думка стала в його житті твердим переконанням. Йому прийшло в голову, що трапляються люди, які приваблюють птахів; птахи залюбки підлітають до них, і нерідко ці люди й у самій своїй подобі мають щось пташине. Він узагалі був переконаний, що кожна людина якимсь незбагненим чином пов’язана з певною твариною. Цю теорію він колись придумав сам; вона не була наукова, однак Вальтер вважав: люди музикальні здогадуються багато про що таке, що лежить поза наукою; і вже в дитинстві він твердо з’ясував собі: його тварина — риба. До риб його завжди дуже вабило, хоч вони викликали в нього й жах, і коли починалися вакації, він завжди постійно метушився коло них, мов божевільний; він міг годинами стояти біля води, вивуджуючи їх із рідної їм стихії й складаючи їхні трупи біля себе в траві, поки це раптово кінчалося нападом відрази, що доходила до жаху. А риба на кухні — це була одна з ранніх його пристрастей. Кістяки випатраних рибин складали у глибоку, наполовину наповнену водою глиняну миску, формою схожу на човника й покриту зелено-білою, як трава і хмари, поливою; там кістяки з якоїсь причини, продиктованої законами кухонного царства, лежали доти, доки варився обід, після чого вони вирушали на гноярку; до тієї посудини таємниче тягло хлопчика, який під усілякими дитячими приводами ще протягом годин забігав на кухню, й, коли його просто в лоб питали, що йому там треба, стояв, проковтнувши язика. Тепер він, мабуть, відповів би, в чому полягають риб’ячі чари: у риб не дві стихії, а лиш одна-однісінька. Він знов бачив тих рибин перед собою, як часто бачив їх у глибокому дзеркалі води, й рухалися вони не так, як він сам, по землі, по самісінькій її межі з іще однією стихією — порожнечею («Не бувши вдома ні тут, ні там!» — зітхнув Вальтер, граючись цією думкою так і сяк; належиш землі, хоча спільного в тебе з нею тільки й того, що два невеличкі п’ятачки під підошвами, а всім, по суті, тілом стримиш у повітрі, яке витісняєш собою і в якому впав би!); ні, ґрунт риб, їхнє повітря, їхнє питво, їхня їжа, їхній страх перед ворогами, й примарний плин їхнього кохання, і їхня могила замикали їх у собі; вони рухалися в тому, що їх рухало, а людина знає про це лише зі снів чи, може, із жагучого бажання знову відчути надійну ніжність материнського лона, мріяти про що тоді саме входило в моду. Але чому ж у такому разі він вихоплював рибин з води й убивав їх? Це давало йому невимовну, священну насолоду! І він знати не хотів чому; він, Вальтер, людина загадкова! Одначе Клариса якось назвала рибу просто водяною буржуазією?! Вальтер ображено здригнувся. І поки він — у тому вигаданому стані, в якому перебував і саме про все це міркував, — поспішав вулицями, зазираючи в обличчя зустрічних перехожих, установилася гарна погода для риболовлі; ні, дощ іще не пішов, але повітря стало вологим, а хідники й бруківка, як він завважив аж тепер, уже певний час були темно-бурі. Люди, які ними йшли і їхали, тепер здавалися одягненими в чорне, і на них були циліндри, тільки не було комірців; Вальтера це не здивувало; принаймні ці люди були не буржуа, а виходили, схоже, з фабрики й простували нещільними гуртами, а інші люди, в котрих іще не скінчився робочий день, поквапно пробиралися, як і він, поміж них уперед, і Вальтер відчув себе дуже щасливим, ось тільки голі шиї нагадували йому щось таке, що муляло душу і з чим справа була не зовсім чиста. І раптом з цієї картини пороснув дощ; люди почали розбігатись, у повітрі зависло щось розпорене, білувато-лискуче; з неба падала риба; і над усім цим линув тремтливий, ніжний, немовби геть недоречний тут один-однісінький голос, що кликав на ім’я якогось собачку.