Читать «Людина без властивостей. Том II» онлайн - страница 212

Хвилина була нестерпна. Діотима чомусь пригадала історію, про яку кілька днів тому прочитала в газеті. Якусь жінку засудили до жахливої покари за те, що вона дозволила коханцеві вбити свого старого чоловіка, який уже багато років і «не жив» з нею в шлюбі, й не давав їй розлучення. Той випадок привернув її увагу своїми майже медичними подробицями і якоюсь досить суперечливою привабливістю; з огляду на обставини все було таке очевидне, що скласти провину хотілося не на когось з учасників тієї драми з їхніми обмеженими можливостями дати собі раду, а на якусь протиприродність, чи що, світу, де виникають такі ситуації. Діотима не розуміла, чому згадала про це саме тепер. Але вона згадала й про те, що останнім часом Ульріх казав їй багато «непевного й сумнівного», і розгнівалася, тому що він завжди відразу дозволяв собі і яку-небудь зухвалу вихватку. Та й сама вона казала про те, що в людей привілейованих душа здатна вийти зі своєї «несправжности», і тому їй здалося, що кузен так само невпевнений, як і вона, і, мабуть, такий самий бранець пристрасти. І все це в її голові чи в її грудях, де після дружби з графом Ляйнсдорфом повіяло пусткою, ту ж мить переплелося з історією засудженої жінки так, що Діотима сиділа з розтуленими вустами і з таким відчуттям, немовби, якщо Арнгаймові й Ульріху дати волю, станеться щось жахливе, але якщо волі їм не дати й утрутитись, то це станеться й поготів.

А ось Ульріх, поки Арнгайм нападав на нього, не зводив очей з начальника відділу Туцці. Той ледве приховував у складках свого смаглявого обличчя веселу зацікавленість. Нарешті, міркував він, настане, схоже, кінець оцій метушні в його домі через її ж таки суперечності. Ульріху він також не співчував; усе, про що казав цей чоловік, було йому геть не до шмиги, бо він, Туцці, не мав сумніву: цінність людини — в її волі або в її праці, в кожному разі не в її почуттях і думках, а вже молоти такі дурниці про метафори — то просто-таки, на його думку, непристойно. Ульріх це, мабуть, трохи й відчував, бо пригадав, як одного разу заявив був Туцці, що заподіє собі смерть, якщо рік його відпустки від життя мине без наслідків; сказав він це не дослівно так, та все ж нестерпно відверто, й тепер йому було соромно. І знов у нього виникло не зовсім обґрунтоване враження, що наближається час якогось рішення. Цієї миті він подумав про Герду Фішель і про те, що вона може прийти до нього й продовжити їхню останню розмову, а це було б небезпечно. Йому раптом стало очевидно, що в словах вони з нею, хоч сам він цим лише грав, уже дійшли до останньої межі, звідки можна було зробити далі тільки один крок — з любов’ю здатися на непевні бажання дівчини, попустити віжки духові й перейти «другу лінію укріплень». Але це було божевілля, й він твердо знав, що ніколи не зайде з Гердою так далеко й що взагалі зв’язався з цією дівчиною через те, що з нею йому нічого не загрожувало. Тепер, у своєрідному стані тверезого, збудженого піднесення, він бачив схвильоване обличчя Арнгайма, усвідомлював, що той дорікає йому ще за брак «відчуття реальности» й стверджує, буцімто оті його «кричущі «або — або» — то, даруйте, просто хлоп’яцтво», однак відповідати на це втратив будь-яке бажання. Він кинув погляд на годинника, заспокійливо всміхнувся і завважив, що вже дуже пізно, надто пізно, щоб заперечувати.