Читать «Людина без властивостей. Том II» онлайн - страница 209

 — Хто нині взагалі ризикне втілювати в життя великі політичні ідеї?! — спитав він. — У такої людини має бути щось від злочинця й неспроможного боржника! Ви ж бо цього не хочете? Дипломатія на те й потрібна, щоб консервувати.

 — Консервація призводить до війни, — заперечив Арнгайм.

 — Може, й так, — відказав Туцці. — Тут, мабуть, лишається тільки одне: вдало вибрати момент, коли доведеться в неї вступити! Чи пам’ятаєте ви історію Олександра Другого? Його батько Микола був деспот, але помер він своєю смертю; а ось Олександр, навпаки, був монарх великодушний, навіть своє правління він розпочав із ліберальних реформ; і ось наслідок: з російського лібералізму вийшов російський радикалізм, і Олександр, після трьох невдалих замахів на його життя, став жертвою четвертого!

Ульріх перевів погляд на Діотиму. Та сиділа, випроставшись, уважно слухаючи, поважна й пишна.

 — Це правда, — потвердила вона чоловікові слова. — Навіть під час наших зусиль про інтелектуальний радикалізм у мене склалося таке саме враження: ти простягни йому пальця, то він відхопить усю руку.

Туцці всміхнувся; йому здалося, що він дістав невеличку перемогу над Арнгаймом.

А той незворушно сидів собі, дихаючи розтуленими, мов розпукла брунька, вустами. Замкненою вежею плоті дивилася на нього через глибоку долину Діотима.

Генерал заходився протирати свої рогові окуляри.

Ульріх неквапно промовив:

 — Так виходить лише через те, що намагання всіх, хто відчуває за собою покликання відновити сенс життя, мають нині одну спільну рису: там, де можна не лише надбати особистих поглядів, але й домогтися істин, вони зневажливо ставляться до міркування; натомість там, де потрібно продемонструвати невичерпність поглядів, вони зв’язують себе поняттями-одноденками й напівістинами!

Йому ніхто не відповів. Та й навіщо? Так, звісно, кажуть, але ж це — лише слова. Правда була в тому, що шестеро їх сиділи в кімнаті й провадили важливу бесіду; все, про що вони розмовляли й про що не розмовляли, а тим більше почуття, припущення, можливості, містилося в цій правді, хоч і не було їй рівноцінне; воно містилося в ній приблизно так, як ото темні порухи печінки й шлунка містяться в одягненій людині, котра саме ставить підпис на важливому папері. І порушувати цю субординацію не можна було, в цьому й полягала реальність!

Давній приятель Ульріха нарешті протер окуляри, надів їх і звів на нього погляд.

Досі Ульріх завжди гадав, що з усіма цими людьми він лише грає, однак тепер, серед них, на душі в нього раптом стало дуже самотньо. Йому пригадалося, що кілька тижнів чи місяців тому щось таке, як цієї хвилини, він уже відчував; легенький віддих світобудови чинить спротив скам’янілому місячному краєвиду, де він опинився; і йому навіть здалося, що кожну вирішальну мить у його житті супроводжувало ось таке враження подиву й самотности. Та чи не страх додавався до такого враження цього разу? Йому несила було збагнути свого почуття; воно невиразно підказувало, що він ще ніколи в житті ні на що по-справжньому не зважувався, але невдовзі все ж таки муситиме зважитись, тільки про це він не думав відповідними словами, а, прикро вражений, лише відчував це, так ніби щось хотіло відірвати його від людей, серед яких він сидів, і хоч йому було до них цілком байдуже, воля його раптом почала впиратися цьому руками й ногами!