Читать «Алмазне жорно» онлайн - страница 5

ВІлькомірська. Так ось який цей Хмарний… я уявляла його собі зовсім іншим.

Ружинський. Звір одмітний — хутровий, нема чого казати.

Дубровський. Василь Хмарний! Суд його королівської милості розглянув твою справу і зважив усі твої вчинки і злії ексцеси. Ти, здається, людина письменна і сам розумієш, що вини твої суть горловії. Ти грабував замки, скарби і маєтки панські, взрушаючи спокій посполитий, не маючи жодної цноти, ти починив великі кривди і шкоди, підданих панських на бунти гайдамацькі і ребелії підмовляв, ти гуртував гайдамацькі купи і посилав їх до Залізняка та інших різунів; маючи достатній шматок хліба, ти відважився підняти руку на панів своїх, не дбаючи на повеління божії, на віру христову, на право Речі Постолитої. За всі ції вчинки і фортельні ексцеси винен ти смерті.

Ружинський. О, пан Дубровський знає, як треба розмовляти з холопами. Але що з ними розмовляти, — на шибеницю, та й годі.

Хмарний. і справді, про що розмовляти? Не тіште себе думкою, пане Дубровський, що ви чините суд над нами. Не суд — а розправу, бо не злочинців ви караєте, а весь народ, який відважився сказати, що він не бидло, а має вільну душу. Спокій і мир посполитий! Чи не ви ж його зрушили перші? Чи не ви ж перші нагнали в Смілянщину тисячі жовнірів із регіментарем Вороничем, що позганяв народ в обози, що утискав і нищив його дощенту. А гвалти і злії ексцеси? Чи не ви ж перші знущалися з нас і в Черкасах, і в Корсуні, і в Жаботині? Чи не ваші жовніри викручували руки і ноги, розривали роти, били канчуками, поки м'ясо одвалювалося шматками, мордували, палили живцем! То не дивуйтеся ж, коли вибухло полум'я, що ви його самі роздмухали. Маєте сокиру, пане Дубровський, стинайте голови, стинайте, коли зможете стяти їх цілому народові. Але живий народ, і не вмре Україна, і не буде вам хлопом вільний одважний народ!

Ружинський (крізь зуби). Собака, пся віра…

Дубровський (до княгині). Ясновельможна княгиня чула. Пані все ж таки хоче його спитати?

ВІлькомірська (схвильовано). Так, прошу, мій пане.

Дубровський. Слухай, добродію Хмарний. Коли ти грабував замок княгині ВІлькомірської в Липовцях, там був величезний алмаз княжого роду, так зване Липовецьке жорно, — він лежав в опочивальні княгині в скрині, на блакитній подушці. Чи не знаєш ти, де подівся цей алмаз, що рівного йому немає на всій Україні? Коли ти скажеш, де він, і алмаз цей повернеться до княгині, я врятую тебе від смертної кари.

ВІлькомірська (втручається). Так, так, мій козаче, я внесу за тебе викуп королеві і подарую тобі життя, коли ти допоможеш нам вернути цей алмаз.

Хмарний. (мовчить, потім усміхається хмуро). Що ж, виходить, і хлопська душа чого-небудь варта, коли вельможна княгиня хоче її купити. Адже ж у панів усе продається, не тільки хлопи — і гонор, і ласка крулівська. Тільки не купити вам козацької душі, найясніша княгине, і не скажу я вам, хто взяв алмазне жорно в ту веселу ніч, коли паювали здобич мої хлопці у вашому шляхетному замку. Шкода мені тільки, що не було тоді вас із нами. Дарував би я і вам нагороду на всю вашу ласку хлопам, — і за чинші, і за льон, і за хміль, і за прядиво, за обжинки і заорки — за всі канчуки, якими вигнітали з нас піт державці вельможної пані. Тільки, замість алмазного клейнода, ми б наділи вам на вельможну шию найбільше жорно, що знайшлося б на липовецьких млинах.