Читать «Погоня за вівцею» онлайн - страница 2

То був також час гуртів «Doors», «Rollіng Stones», «Bіrds», «Deep Purple» і «Moody Blues». Атмосфера тоді була така гаряча і напружена, що здавалось — усе вмить розвалиться, досить торкнутися до нього пальцем.

Дні минали за дешевим віскі, не вельми вдалим сексом, безрезультатними балачками та позичанням один одному книжок. Саме тоді за нездарними шістдесятими роками з голосним скрипом спадала завіса.

Я забув її ім’я.

Я міг би роздобути ту газетну вирізку про її смерть і пригадати його, але тепер мені воно не потрібне. Я назавжди забув її ім’я, от і все.

На зустрічах з давніми приятелями іноді з якогось приводу заходила про неї розмова. Але й вони не пам’ятали її імені. «Слухай, а ти пригадуєш ту дівчину, яка спала з усіма, я геть-чисто забув, як її звали. Я теж кілька разів з нею переспав. Цікаво, що вона зараз робить? От би зустріти її де-небудь на вулиці!»

Була собі колись Дівчина-яка-спала-з-будь-ким. Ось так її звали.

Звісно, якщо говорити точно, то це не означає, що вона спала з усіма. Безперечно, у неї були власні критерії.

А проте, якщо взяти до уваги факти, то виходить, що вона була готова переспати майже з усіма хлопцями.

Лише одного разу з чистої допитливості я запитав її про ці критерії.

— Ну… — і вона на півхвилини задумалася. — Звичайно, це не означає, що будь-хто мені до вподоби. Буває і так, що від декого душа відвертається. Але врешті-решт, мабуть, мені хочеться пізнати різних людей. А, може, й дізнатися про те, як для мене відбувається становлення цього світу.

— Завдяки спанню з кимсь?

— Ага.

Цього разу настала моя черга задуматися.

— І таким чином… таким чином ти щось пізнала?

— Дещо.

Від зими 69-го до літа 70-го я з нею майже не бачився. Університет неодноразово закривали, але незалежно від цього в мене були свої особисті невеликі клопоти.

Восени 70-го, коли я знову навідався до цього кафе, там були вже зовсім інші відвідувачі, залишилося знайомим тільки її обличчя. Хоча в кафе, як і раніше, звучала музика хард-року, колишня гаряча атмосфера кудись зникла. Незмінною — такою, як рік тому, — була лише вона й гірка кава. Я сидів на стільці навпроти неї і, попиваючи каву, розповідав їй про колишніх друзів.

Чимало з них покинули університет. Один скінчив життя самогубством, а ще один кудись пропав. Ось така була розмова.

— А що ти робив увесь цей рік? — спитала вона.

— Усяке бувало.

— Трохи порозумнішав?

— Начебто.

Того вечора я переспав з нею вперше.

Про її минуле життя я знаю небагато. А те, що знаю, здається, чув від інших або з її власних уст у ліжку. Якось улітку, вже ученицею старших класів середньої школи, сильно посварившись з батьком, вона втекла з дому, а потім покинула й школу. Ось така історія. А от де вона мешкала, чим заробляла на прожиток — про це ніхто нічого не знав.