Читать «Погоня за вівцею» онлайн - страница 5

— Слухай, тобі ніколи не хотілося мене вбити?

— Тебе?

— Ага.

— Чого ти про таке питаєш?

Затиснувши сигарету в зубах, вона потерла кінцем пальця повіку.

— Просто так.

— Ні.

— Справді?

— Справді.

— Чого б це я мав тебе вбивати?

— Авжеж… — насилу погодилася вона. — Просто я раптом подумала, що було б непогано, якби хтось мене вбив. Поки я міцно сплю.

— Я не з тих, хто вбиває людей.

— Невже?

— Мабуть, що так.

Сміючись, вона кинула недокурену сигарету в попільничку й, одним духом проковтнувши залишки чаю, запалила іншу.

— Я доживу до двадцяти п’яти, — сказала вона. — А потім помру.

Вона вмерла у липні 78-го у двадцятишестирічному віці.

РОЗДІЛ 2

Липень 1978 року

1. Про те, як пройти шістнадцять кроків

Відчувши, що за моїми плечима зашипів компресор ліфта і двері зачинилися, я поволі заплющую очі. Збираю докупи шматки свідомості і роблю шістнадцять кроків по коридору до дверей квартири. Із заплющеними очима. Точно шістнадцять кроків — не більше і не менше. Від випитого віскі голова йде обертом, наче зіпсована гайка, в роті відгонить нікотином.

Та, хоч би як я сп’янів, можу із заплющеними очима пройти прямісінько, як по лінійці, шістнадцять кроків. Це наслідок багаторічного мимовільного самотренування. Щоразу, коли допиваюся до чортиків, випростовую спину, піднімаю голову догори й рішуче вдихаю легенями ранкове повітря із запахом цементного коридору. Потім заплющую очі й прямісінько проходжу своїх шістнадцять кроків через хмільний туман.

У цьому світі шістнадцяти кроків я дістав звання «Найпристойнішого П’яниці». Його легко заслужити. Досить визнати той факт, що ти п’яний, та й усе. Тут немає жодних «однак» або «проте», ніяких «але» або «все-таки». Досить лише сказати собі: «Я п’яний».

Ось у такий спосіб я став Найпристойнішим П’яницею. Пташкою, сіреньким шпаком, який найраніше прокидається, й останнім критим вагоном товарного поїзда, що проїжджає залізничним мостом.

П’ять, шість, сім…

На восьмому кроці я зупиняюся, розплющую очі й починаю глибоко дихати. У вухах легко задзвеніло. Так дзвенить від вітру заіржавілий колючий дріт на морському березі. О, як давно я не бачив моря…

24 липня, 6.30 ранку. Ідеальна пора року, ідеальна година доби, щоб милуватися морем. Ще ніхто не встиг засмітити піщаний пляж. На лінії прибою видніють сліди морських птахів, схожі на розкидану вітром соснову глицю.

Море?

Я знов рушаю. Про море забудьмо. Воно давно вже залишилося в минулому.

На шістнадцятому кроці я зупиняюся, розплющую очі — і, як завжди, прямо перед собою бачу круглу ручку дверей. Із поштової скриньки виймаю газети за останніх два дні й пару конвертів, затискаю їх під пахвою. Виловлюю із лабіринтів кишені в’язку ключів і, стиснувши їх у руці, якийсь час спираюся чолом об холодні залізні двері. Раптом за вухом наче щось дзвякнуло. Все моє тіло — як вата, наскрізь просякнута алкоголем. І тільки свідомість ще жевріє.

От і добре.

Я прослизаю всередину через ледь відхилені двері й зачиняю їх за собою. У передпокої — мертва тиша. Ще більша, ніж хотілося б.