Читать «Погоня за вівцею» онлайн - страница 156
Харукі Муракамі
І залишилася сама тиша. Сама тиша — і більш нічого.
13. Зелений і червоний шнури. Замерзлі чайки
Невдовзі після того, як Пацюк зник, мене охопив нестерпний озноб. Я пробував блювати над умивальником, але, крім хрипкого кашлю, з мене нічого не виходило.
Я піднявся на другий поверх, скинув светр і забрався у ліжко. Озноб і гарячка приходили на зміну одне одному. І кожного разу кімната то розширювалася, то звужувалася. Ковдра і нижня білизна просякали потом, який прилипав до охололого тіла.
— О дев’ятій накрути годинник, — шепоче хтось мені у вухо. — Зелений дріт із зеленим… червоний — із червоним… О пів на десяту вийди звідси…
— Не переживай, — каже Чоловік-Вівця. — Все піде добре.
— Клітини тіла приходять на зміну одні одним, — промовляє дружина. У правій руці в неї — біла сорочка з мереживом.
Голова хилитається мимоволі з боку в бік на сантиметрів десять.
Червоний дріт з червоним… зелений — із зеленим…
— Бачу, ви нічогісінько не розумієте, — каже подружка.
Так, я справді нічого не розумію.
Чути, як шумлять хвилі — важкі, зимові. На олов’яному морі — білі баранці хвиль. Замерзлі чайки.
Я — у герметично зачиненій виставковій залі акваріуму. Перед очима — кілька китових прутнів. Страшна духота. Треба, щоб хтось відчинив вікно.
— Не можна, — каже водій. — Якщо один раз відчинити, то зачинити не вдасться. І тоді ми всі помремо.
Хтось відчиняє вікно. Страшна холоднеча. Чути, як кричать чайки. Їхні різкі голоси рвуть на шматки мою шкіру.
— Ви пам’ятаєте, як звуть вашого кота?
— Оселедець, — відповідаю я.
— Ні, не Оселедець! — каже водій. — Його ім’я вже змінилося. Взагалі імена постійно змінюються. Я навіть не певен, чи ви пам’ятаєте своє.
Страшна холоднеча. І чайок стає щораз більше.
— Посередність вибирає найдовшу дорогу, — каже чоловік у чорному костюмі. — Зелений дріт — це червоний дріт, а червоний — це зелений!
— Про війну ти що-небудь чув? — питає Чоловік-Вівця.
Оркестр Бені Ґудмена починає грати «Aіrmaіl Specіal». Чарлі Крісчен затягує довжелезне соло. На його голові м’який кремовий капелюх… Це було останнє видиво, що залишилося в моїй пам’яті.
14. І знову небезпечний поворот
Щебетало птаство.
Сонячне проміння, пробившись крізь щілини віконниць, вимальовувало на ліжку смугастий візерунок. Стрілки мого наручного годинника, що опинився на підлозі, показували сьому тридцять п’ять. Ковдра і сорочка стікали потом так, ніби хтось вилив на них відро води.
Голова все ще паморочилась, але жар уже спав. За вікном від краю і до краю простягався сніжний краєвид. Під світлом нового ранку пасовище виблискувало сріблом. Холодне повітря приємно бадьорило.
Я спустився вниз і заліз під гарячий душ. Глянув у дзеркало — моє обличчя страшно зблідло, щоки за одну ніч глибоко запалися. Я намазав на лице крему втричі більше, ніж звичайно, й ретельно поголився. Потім зайшов у туалет і звільнився від неймовірно великої кількості рідини.
Справивши малу нужду, я вкрай знесилів. Як був у халаті, так і повалився на диван і пролежав там хвилин п’ятнадцять.