Читать «Погоня за вівцею» онлайн - страница 155

— Ще не вийшла заміж?

— Ні, — відповів я. — Хотіла дізнатися, все вже скінчилося чи ні?

— Скінчилося, — відповів Пацюк. — Хоча я довго не міг дати собі ради власними силами, все-таки скінчилося. Моє життя не мало жодного сенсу. Однак, якщо вдаватися до твоїх улюблених міркувань, то і будь-чиє життя його позбавлене.

— Правильно, — погодився я. — Наостанку маю до тебе лише два запитання.

— Гаразд, кажи.

— Перше стосується Чоловіка-Вівці.

— Чоловік-Вівця — молодець!

— А той Чоловік-Вівця, що приходив сюди, — це був ти, правда?

Пацюк закрутив головою так, аж кості захрустіли.

— Так, це був я. Позичив у нього тіло на деякий час. Хіба ти мене впізнав?

— Не відразу, — відповів я. — Лише посередині розмови.

— Чесно кажучи, ти мене страшно здивував, коли розбив гітару. Я ще ніколи не бачив тебе таким сердитим, а, крім того, та гітара була першою в моєму житті. Дешевенька, але…

— Пробач, — сказав я винувато. — Я тільки хотів приголомшити тебе і тим самим вивести на чисту воду.

— Ну, гаразд. Як-не-як, а завтра все закінчиться, — просто сказав Пацюк. — Друге запитання стосується твоєї подружки, чи не так?

— Ага.

Пацюк довго мовчав. Потім, потираючи руки, зітхнув.

— Про неї я взагалі не збирався говорити. Бо вона не входила у мої розрахунки.

— Не входила у розрахунки?

— Так. Я хотів влаштувати вечірку лише для нас обох. І раптом вона сюди затесалася. Нам не слід було втягувати її в цю справу. Як сам добре знаєш, вона володіє надприродним даром. Однак їй не треба було сюди приїжджати. У цій місцевості її здібності зовсім безсилі.

— А що з нею сталося?

— Не переживай. Вона жива-здорова, — відповів Пацюк. — Тільки вже ніщо в ній тебе не привабить. Жаль, але нічого не вдієш.

— Чому?

— Щось у ній зникло.

Я замовк.

— Я розумію твій настрій, — вів далі Пацюк, але рано чи пізно так мало статися. Так само, як у мене, в тебе і в подружок, що були колись з нами…

Я кивнув.

— Я незабаром піду, — сказав Пацюк. — Не можу довго тут затримуватися. Думаю, ми ще побачимося, чи не так?

— Авжеж, — відповів я.

— Бажано — там, де сонце світить і літо в самому розпалі, — сказав Пацюк. — А тепер останнє прохання. Завтра вранці о дев’ятій накрути настінний годинник і з’єднай шнури на його зворотній стороні — зелений із зеленим, червоний із червоним. О пів на десяту вийди звідси і спускайся з гір. О дванадцятій до мене прийде в гості на чай один давній знайомий… Зрозумів?

— Усе зроблю, як кажеш.

— Я такий радий, що ми зустрілися!

На хвилину нас огорнула тиша.

— Бувай! — сказав Пацюк.

— До зустрічі! — відповів я.

Загорнувшись у ковдру, я заплющив очі й нашорошив вуха. Повільно ступаючи, Пацюк перейшов через кімнату і відчинив двері. Досередини ввірвалося крижане повітря. Навіть без вітру воно, здавалось, приникало до самих кісток.

Якусь хвилину Пацюк постояв на порозі відчинених дверей. Здавалось, ніби пильно дивився не на зовнішній краєвид, не на інтер’єр кімнати й не на мене, а на щось зовсім інше. Може, на ручку дверей або носки своїх черевиків. Потім, ніби замикаючи ворота часу, з легким стуком зачинив за собою двері.