Читать «Погоня за вівцею» онлайн - страница 115

Я запропонував йому сигарету і дав прикурити від запальнички «Дюпон» з овечою емблемою.

— Якби я подався до Саппоро, то мав би там гарну роботу — в дядьковій друкарні бракує робочих рук. Замовлення надходять зі шкіл, а тому про завантаженість працівників можна не турбуватися… Це справді було б краще, ніж сидіти тут і перевіряти, скільки овець та корів приготовано до відправки, правда?

— Мабуть, що так… — погодився я.

— Однак як тільки подумаю про від’їзд, пропадає до нього охота. Знаєте чому? Якщо справді місту судилося вмерти — мені страшно кортить побачити, як це відбуватиметься, власними очима.

— То ви тут народилися? — запитав я.

— Ага, — сказав службовець і замовк. Похмуре сонце вже на третину пірнуло за гори.

Між двома стовпами на в’їзді до вівчарні була протягнена вивіска: «МІСЬКА ВІВЧАРНЯ ДЗЮНІТАКІ». За вивіскою відкривалася дорога вгору, яка зникала в глибині діброви з багряним листям.

— Як пройдете діброву, побачите вівчарню, а за нею — оселю вівчаря… А як думаєте повертатися?

— Зворотна дорога йде вниз, а тому пішки спущуся. Велике вам спасибі!

Після того, як автомобіль, розвернувшись, зник, я пройшов попід вивіскою і рушив дорогою через діброву. Останні промені сонця надавали жовтому листю кленів оранжевого забарвлення. Світло просочувалося крізь крони високих дерев і тремтливими плямами розсипалося по гравію на дорозі.

Коли діброва скінчилася, спереду на схилі пагорба показалася продовгувата будівля вівчарні й запахло гноєм. Будівля була крита оцинкованою бляхою і проткнута трьома вентиляційними трубами.

Біля входу стояла собача конура. Помітивши мене, невелика вівчарка на прив’язі вискочила звідти і гавкнула разів три. Вона була стара і сонна, в її гавкоті не відчувалося жодної ворожості. Я погладив її по загривку, і вона відразу присмирніла. Перед конурою стояли жовті пластмасові миски з їжею та водою. Як тільки я прибрав руку, задоволена вівчарка повернулася у свою оселю і, виставивши назовні передні лапи, поклала на них свою морду.

Усередині вівчарні висіла напівтемрява, людей не було. Прямо по центру пролягала доріжка з товстим бетоновим покриттям, обабіч тяглися відгороджені овечі стійла, відділені від неї жолобками для стоку нечистот і води під час прибирання. Тут і там за скляними віконцями на дерев’яних стінах проглядали обриси гір. Надвечірнє сонце забарвлювало в червоно овець справа й кидало темно-синю тінь на овець зліва.

Я зайшов у вівчарню — і двісті овець водночас повернули голови в мій бік. Половина з них стояла, половина лежала на встеленій сіном долівці. Їхні очі вражали неприродно-дивовижною блакиттю і чистотою — здавалося, наче з них струменіють джерельця. Коли в них потрапляло світло, вони блищали, ніби штучні. Вівці ні на мить не зводили з мене свого погляду і не ворушилися. Декілька тварин пережовували сіно — загальну тишу порушував розмірений стукіт їхніх зубів. Більше ніяких звуків не було чути. Ще кілька інших, просунувши голову крізь огорожу, пили воду, але, помітивши мене, перестали пити і застигли, дивлячись на мене. Здавалось, досі вся отара думала спільну думу. Та як тільки я з’явився у дверях, цей процес тимчасово припинилося. Все завмерло — ніхто поодинці не наважувався щось вирішувати. А коли ж я зрушив з місця, вівці знову почали щось думати. У восьми окремих стійлах вони раптом заворушилися. Овечки у своїх стійлах скупчилися навколо племінних баранів, а барани у своїх сахнулися назад і приготувалися до оборони. І лише кілька особливо допитливих, не відступаючи від огорожі, пильно стежили за моїми рухами.