Читать «Погоня за вівцею» онлайн - страница 113

— По-моєму, тут нема ніякого готелю! — стривожено сказала подружка.

— Не журись. У кожному місті обов’язково є готель.

Ми повернулися на станцію і запитали станційних службовців, як нам знайти готель. Обидва, старий і молодий, — перший другому в батьки годився, — видно, нудьгували, бо взялися навдивовижу старанно пояснювати, як добратися до нього.

— Готелів у нашому місті два, — сказав старий службовець. — Один — порівняно дорогий, другий — дешевший. У дорогому зупиняються високі чини з губернаторства, коли приїжджають до нас, і влаштовуються офіційні бенкети.

— Годують там досить добре! — додав молодий.

— У другому поселяються торгівці, молодь — загалом, прості люди. Зовні він так собі, зате чистота — що треба! І помитися можна добряче…

— Та от стіни тонкі, правда? — сказав молодий.

Після того якийсь час вони ще сперечалися про товщину готельних стін.

— Зупинимось у дорогому! — сказав я. Грошей у конверті залишилося ще досить багато, й скупитися не було жодної причини.

Молодий службовець вирвав із записника сторінку і накреслив нам дорогу до готелю.

— Велике спасибі! — сказав я. — А за останніх десять років місто помітно запустіло, правда?

— Аякже! — погодився старий. — З лісопилень лишилася тільки одна, а інших, вартих уваги підприємств також нема. Сільське господарство звелося нанівець — і населення скоротилося…

— Навіть сформувати класи у школі не вдається! — додав молодий.

— Скільки зараз населення?

— Кажуть, начебто тисяч сім, але насправді це не так. Думаю, тисяч п’ять, не більше, — відповів молодий.

— Хтозна, може, й цю залізничну гілку скоро ліквідують. Як-не-як, вона третя в країні за збитковістю… — сказав старий службовець.

Вражений тим, що є дві залізничні гілки, ще більш занедбані, ніж ця, я подякував службовцям, і ми з подружкою залишили станцію.

Ми спустилися дорогою вниз у кінці торгового кварталу, звернули праворуч і, пройшовши метрів триста вздовж річки, опинилися перед готелем. Старим і затишним, із духом тих часів, коли містечко ще процвітало. Біля входу простягався до річки любовно доглянутий садок, в його кутку, засунувши морду в миску, спішило повечеряти цуценя вівчарки.

— Альпіністи? — спитала покоївка, проводжаючи нас до кімнати.

— Альпіністи, — коротко відповів я.

На другому поверсі готелю було тільки два номери. Обидва — просторі кімнати. З коридору відкривався, як і раніше з поїзда, той самий краєвид — річка кольору кави з молоком.

Подружка сказала, що хоче скупатися, а я вирішив навідатися тим часом до мерії. Будівля мерії містилася на безлюдній вулиці за два квартали від торгового кварталу і виявилася набагато пристойнішою, ніж я собі уявляв.

Я просунув у віконце відділу тваринництва мерії картку з назвою журналу, яку я раніше використовував у ролі «вільного журналіста», і почав розмову з того, що хотів би дістати довідку про місцеве вівчарство. Те, що в жіночому журналі зацікавилися збором матеріалу про вівчарство, могло здатися дивним, але службовець у вікні відразу погодився впустити мене досередини.