Читать «Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2» онлайн - страница 3
Харукі Муракамі
А як складалося моє життя?
«Вершина…» — подумав я. Чогось такого в мене не було. Я оглянувся назад — і мені здалося, що це навіть не можна назвати «життям». Були в ньому невеликі підйоми і спуски. Я то піднімався, то спускався. От і все! Майже нічого не зробив. Нічого не створив. Я когось любив, хтось — мене. Та нічого не залишилося. Навдивовижу горизонтальний рух. Плоский пейзаж. Здається, ніби пересуваюся, мов персонаж комп’ютерної гри. Рухаюся, поїдаючи риску за рискою в лабіринті гри, геть-чисто як Пекман. Без ніякої мети. І колись неодмінно помру.
«
Я перестав думати й ненадовго заплющив очі.
А коли розплющив їх, то побачив, що Юкі сидить навпроти й пильно дивиться на мене.
— У вас усе гаразд? — спитала вона. — Ви аж зблідли. Може, я щось не те сказала?
Я всміхнувся й похитав головою.
— Та ні, ти нічого поганого не сказала.
— То, може, про щось неприємне думали, так чи ні?
— Можливо.
— І часто ви про таке думаєте?
— Іноді.
Юкі зітхнула і якийсь час бавилася тим, що складала навпіл паперову серветку.
— Буває так, що ви почуваєтеся страшенно самотніми? Ну, коли раптом над таким задумуєтеся?
— Звичайно, буває, — відповів я.
— Скажіть, а чому зараз тут про це подумали?
— Певно, тому, що ти надто красива.
Якусь мить вона дивилася на мене таким же порожнім поглядом, як її батько. Потім спокійно похитала головою. І нічого не сказала.
* * *
За вечерю Юкі заплатила сама. «Добре, що тато дав купу грошей», — сказала вона. Узяла рахунок, підійшла до каси, добула з кишені кілька банкнот по десять тисяч єн, однією з них розплатилась, а отриману решту, не рахуючи, запхала до кишені шкіряного жакета.
— Він думає, що відбудеться грошима, — сказала вона. — Яка дурість! А тому сьогодні я вас частую. Ми з вами рівні,
— Дякую, — відповів я. — Одначе для науки скажу тобі, що це суперечить етикету класичного побачення.
— Невже?
— Дівчині не слід брати рахунок, аби самій бігти до каси й платити після того, як її почастували. Треба дозволити чоловікові розплатитись, а потім віддати йому гроші. Інакше можна зачепити його гордість. Звісно, я не ображаюсь. Бо, з будь-якого погляду, я — не просто мачо. Мені це байдуже, але багатьох чоловіків у світі це турбує. Світ усе ще спирається на принцип «мачо».
— Якась дурість! — сказала вона. — Я з такими на побачення не ходжу.