Читать «Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2» онлайн - страница 21

— Будемо сподіватися, що все скінчиться добре, — сказала вона на диво відсторонено. «Ніби диктор у телевізорі», — подумав я. «Будемо сподіватися, що все скінчиться добре. Переходимо до наступної новини…»

— А ти знаєш, я завтра відлітаю на Гаваї, — повідомив я.

— Ага, — байдуже відповіла вона. На цьому наша розмова скінчилася. Ми розпрощались і поклали трубки. Я випив порцію віскі, погасив світло й заснув.

28

— Переходимо до наступної новини… — вимовив я вголос, розлігшись на пляжі Форту Де-Расі й поглядаючи на високе блакитне небо, пальми та чайок. Поряд зі мною була Юкі. Я лежав на маті горілиць, а вона — долічерева із заплющеними очима. Із велетенської магнітоли фірми «Санйо» поруч неї лилася нова мелодія Еріка Клептона. На Юкі було мініатюрне бікіні коричнювато-зеленого кольору, а її шкіра, від шиї до ніг натерта кокосовою олією, вилискувала як у молодого дельфіна. Мимо нас раз по раз проходили саманці з дошками для серфінгу під руками, а на шиях засмаглих парубків зі служби порятунку на спостережній вишці холодно мерехтіли золоті ланцюжки. У місті витали пахощі квітів, фруктів та олії для засмаги.

Переходимо до наступної новини.

Останнім часом відбувалися різні події, з’являлися нові персонажі, й одна за одною змінювалися сцени. Ще недавно я безцільно блукав вулицями засніженого Саппоро. А зараз лежу собі на пляжі й розглядаю небо над Гонолулу. Усе складалося так, ніби я провів лінію між двома точками. Протанцював під звуки музики аж сюди. Чи вправно я танцював? Я перебрав у пам’яті по порядку, одну за одною, всі дотеперішні події й перевірив, чи правильно на них реагував. «Не так уже й погано», — вирішив я. Можливо, не найкраще. Але й не погано. Навіть якби я знову опинився в такому становищі, то, мабуть, діяв би так само. Згідно з власного системою. В усякому разі, ноги мої рухаються. І не збиваються з кроку.

Отже, зараз я у Гонолулу. Перепочинок…

— Перепочинок, — сказав я сам собі вголос. Збирався сказати тихо, але Юкі начебто почула. Вона ліниво перевернулася, зняла темні окуляри і, недовірливо примруживши очі, глянула на мене.

— Про що ви оце думаєте? — спитала вона хрипким голосом.

— Та особливо ні про що. Про всякі дрібниці, — відповів я.

— Робіть що хочете, але не треба бубоніти мені під вухом. Хочете поговорити — говоріть, коли будете самі в номері.

— Вибач. Більше не буду.

Юкі подивилася на мене чомусь лагідно.

— Бо це якась дурість.

— Ага, — погодився я.

— Зовсім як самотній дідуган, — сказала вона. І перевернулася на інший бік.

З аеропорту ми поїхали на таксі до готелю в Гонолулу, залишили в номері свої речі, переодяглись у шорти й футболки, а тоді подалися в найближчий торговий пасаж й купили величезну магнітолу. За бажанням Юкі.

— Якнайбільшу й гучну, — сказала вона.

За дорожні чеки Хіраку Макімури придбали досить-таки велику магнітолу фірми «Санйо». І до неї — запасні батарейки та кілька касет. «Більше нічого не треба? — запитав я Юкі. — Скажімо, чогось із одежі, купальник абощо?» — «Нічого не треба», — відповіла вона й захитала головою. Щоразу, коли ми виряджалися на пляж, вона обов’язково брала магнітолу із собою. Звісно, переносити її мусив я. Закинувши магнітолу на плече, як жартівливий туземець з фільму «Тарзан» («Пане, я далі не піду. Там живуть злі духи»), я плівся вслід за Юкі. Диск-жокей безперестанку ставив по радіо пісню за піснею. Ось чому я на все життя запам’ятав хіти тієї весни. Пісні Майкла Джексона розносилися по світу, як епідемія. Трохи більші посередності, Хол та Оутс, уперто пробивали собі дорогу в поп-зірки. Гýртові «Duran Duran» не вистачало уяви, Джо Джексону — здатності роздмухати іскру свого таланту на весь світ. У гурту «Pretenders», як не крути, не було майбутнього. Гурти «Supertramp» і «Cars» викликали нейтрально-гірку посмішку… І таке інше, і тому подібне — поп-співаки і поп-пісні в незліченній кількості.