Читать «Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2» онлайн - страница 133
Харукі Муракамі
— Не бійся. Нема чого боятися, — сказав я їй, хоча насправді переконував самого себе.
— Що робити? — запитала Юмійосі.
— Спробуймо піти далі вдвох, — сказав я. — Я повернувся в цей готель, щоб зустрітися з вами двома. З тобою і з тим, що перебуває у глибині цієї темряви. І там чекає на мене.
— З тим, що жив у тій кімнаті?
— Так,
— Та мені страшно. Справді дуже страшно, — сказала Юмійосі. Її голос тремтів і надривався. Що ж у цьому дивного? Мене самого не покидав страх.
Я поцілував її у вічі.
— Не бійся. Тепер я з тобою. Тримаймося міцно за руки. І все буде гаразд. Хоч би що сталося — не відпускай моєї руки. Притулися до мене.
Я повернувся в номер, добув із сумки заздалегідь приготований ліхтарик та запальничку «Бік» і запхав їх у кишеню куртки. Потім повільно розчинив двері і, взявши Юмійосі за руку, вийшов у коридор.
— У якій бік підемо? — спитала вона.
— Праворуч, — відповів я. — Завжди праворуч. Так заведено.
Присвічуючи собі ліхтариком під ногами, я рушив коридором. Як і минулого разу, відчував, що це — не сучасний «DOLPHIN HOTEL». Відчував, що ми йдемо коридором набагато старішої будівлі. Із протертими червоними килимами, із прогнутою то тут, то там підлогою. Із фатальними, як на старечій шкірі, плямами на потинькованих стінах. «Старий готель „Дельфін“?» — подумав я. Не зовсім. Та було в ньому щось подібне до нього. Щось дельфіноготельне… Я пройшов трохи вперед — і, як минулого разу, коридор звернув праворуч. Я й собі повернув туди. Та, на відміну від попереднього випадку, я чогось не побачив. Світла спереду. Прочинених дверей, із яких пробивалося б слабке мерехтіння свічки. Для певності висновку я погасив ліхтарик. Те саме. Ніякого світла. Суцільна темрява, що, як підступні води потопу, облягала нас без жодного звуку.
Юмійосі міцно стискала мою руку.
— Світла не видно, — сказав я. Зовсім не своїм голосом — так страшно пересохло горло. — Із тих дверей видніло колись світло.
— Так само я його там бачила.
На повороті я зупинивсь і задумався. Невже щось сталось із Чоловіком-Вівцею? Чи, може, він спить? Е ні, такого не буває. При ньому завжди горить світло. Як маяк. Це його робота. Навіть засинаючи, світла він не гасить. Не має права… Мене охопило неприємне передчуття.
— Слухайте, повернімося назад, — сказала Юмійосі. — Надто темно. Повернімося й почекаймо наступної нагоди. Так буде краще. Не треба випробовувати долі.
Її застереження здавалося логічним. Тут справді було надто темно. І от-от могло статися щось неприємне. А проте я не повертався назад.
— Е ні, я хвилююся. Хочу піти вперед й перевірити, чи чогось не сталося. Можливо, я йому потрібний. А тому він знову підключив нас до цього світу. — І я знову запалив ліхтарик. Тонкий жовтий промінь вмить прорізав темряву. — Ходімо. Тримаймося за руки. Ти мені потрібна, а я — тобі. Турбуватися нема чого.
