Читать «Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2» онлайн - страница 127

Вона стала посередині кімнати, перевела подих. Потім безшумно зняла жакет і повісила його на спинку стільця так, щоб не зім’явся. Як завжди.

— Ну, що? Не зникла? — спитала вона.

— Ні, не зникла… — невпевненим голосом відповів я. Я ще не розрізняв, де межа між сном і реальністю. Навіть не міг дивуватися.

— Так просто люди не зникають, — роз’яснила вона.

— Ти не знаєш. У цьому світі все може статися. Будь-що.

— Та все-таки я тут. Не зникла. Визнаєте?

Я озирнувся навколо, глибоко вдихнув і подивився їй у вічі. Переді мною була реальність.

— Визнаю, — визнав я. — Схоже, що ти не зникла. Але чому ти прийшла до мене о третій ночі?

— Не могла заснути, — відповіла вона. — Після нашої розмови заснула, але о першій ночі прокинулась. І більше сон мене не брав. Ваші слова мене стривожили. Ану ж я справді зникну? А тому вирішила взяти таксі й приїхати сюди.

— А ніхто не здивується, що ти приїхала на роботу о третій ночі?

— Не турбуйтеся, ніхто мене не помітив. У такий час усі сплять. Хоча кажуть, що в нас обслуговування цілодобове, о третій ночі ніякої роботи нема. По-справжньому не сплять тільки чергові на поверхах і за конторкою реєстрації. Ніхто з них і не помітить, якщо зайти всередину з підземної автостоянки через службові двері. А якщо хтось і впізнає, то все одно не здивується, бо працівників у нас багато і невідомо, хто — на зміні, а хто — вихідний. Навіть якщо впізнає, можна сказати, що прийшла поспати у кімнаті для відпочинку. Я й раніше так не раз робила.

— І раніше?

— Ага. Коли не спиться, я серед ночі крадькома сюди приходжу. І сама тут розгулюю. Завдяки цьому заспокоююсь. Скажете: дурість? А мені подобається. У готелі я відразу розслаблююся. Поки що мене ні разу на цьому не спіймали. Тож будьте спокійні. А якби й спіймали, я б якось викрутилася. Звісно, коли б дізналися, що я до вас заходила — була б неприємність. А так усе гаразд. Я побуду тут до ранку, а на початку робочого дня тихенько звідси вийду. Ви не проти?

— Звичайно, не проти. А коли робота починається?

— О восьмій, — відповіла вона. І глянула на свій годинник. — Залишилося ще п’ять годин.

Трохи нервово Юмійосі зняла годинник і з легким стуком поклала його на стіл. Потім присіла на диван, розгладила спідничку на колінах і подивилася на мене. Сидячи на краю ліжка, я відчував, що свідомість поволі повертається до мене.

— Так що? — сказала вона. — Я вам потрібна?

— Дуже сильно, — відповів я. — Я об’їхав чимало місць. По колу. І переконався, що ти мені потрібна.

— Сильно… — повторила вона. І знову поправила спідничку на колінах.

— Так, дуже сильно.

— А куди ж ви повернулися після того, як об’їхали по колу?

— У реальність, — відповів я. — Це забрало силу-силенну часу, але я врешті-решт повернувся в реальність. Я пробився через стільки дивних обставин. Стільки людей померло на моєму шляху. Стільки всього втрачено. Я зазнав такого розгублення, що й досі від нього не звільнився. Напевне, розгублення так і залишиться розгубленням. А проте я відчуваю, що таким чином пройшов по життєвому колу. Й опинився в реальності. Поки проходив по колу, страшенно втомився. Але сяк-так не переставав танцювати. Ні разу не збивався з ритму. А тому зміг сюди дістатися.