Читать «Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2» онлайн - страница 106

Я перевів свій телефон на режим автовідповідача й ні за яких обставин не брав трубки. Бо якби зараз Ґотанда й подзвонив, я не знав би, що ж йому відповісти. Протягом дня мені дзвонили кілька разів. Хто — не знаю. Може, Юкі, а може, Юмійосі. Та я не озивався на дзвінки. Хоч би хто дзвонив, я не мав охоти з ним розмовляти. Щоразу, коли лунав дзвінок, я згадував свою колишню подружку, що працювала на телефонній станції. «Повертайтеся на Місяць!» — казала вона мені. «Це правда. Ти правильно кажеш», — відповідав я їй подумки. Справді, мені краще було повернутися на Місяць. Тут для мене надто густе повітря. І надто сильне земне тяжіння.

Цілих чотири чи п’ять діб я наполегливо думав, чому все так складається. Увесь той час майже нічого не їв, не спав, ні краплини спиртного у рот не брав. Здавалося, не відчував, як функціонує мій організм, а тому майже не виходив надвір. «Як багато я втратив у цьому житті, — думав я. — І далі втрачаю. І щоразу залишаюся самотнім. Завжди так само». У певному розумінні ми з Ґотандою — одного поля ягоди. Дарма що у нас різне суспільне становище, мислення й почуття. Все-таки ми з ним — люди однієї породи. Обидва безперестанку щось утрачаємо. А тепер от-от утратимо один одного.

Я подумав про Кікі. Згадав її обличчя, коли вона сказала: «Що сталося?» Тепер вона мертва, лежить у ямі, засипана зверху землею. Як Оселедець. Мені здалося, що врешті-решт Кікі мала вмерти. Як це не дивно, але саме так я передчував. Я примирився з неминучістю. Як дощ, приречений безупинно падати на безкрайню поверхню моря. І навіть не відчував смутку. А тільки щось схоже на легкий дотик чиїхось шкарубких пальців до поверхні душі. Усе безшумно оберталося в ніщо. Як написи на піску під подувом вітру. І ніхто не здатний цього зупинити.

Отже, виходить, що трупів побільшало — на один. Пацюк, Мей, Дік Норт і Кікі. Разом четверо. Живими залишилося двоє. Хто ще може вмерти? «Зрештою, всі колись помруть», — подумав я. Раніше чи пізніше. Перетворяться на скелети й перемістяться в окрему кімнату. В моєму світі всі ці різні дивні кімнати пов’язані між собою. Кімната зі скелетами у торговельному кварталі Гонолулу. Темна холодна комірчина Чоловіка-Вівці в готелі Саппоро. Кімната, в якій у неділю вранці Ґотанда обіймав Кікі… «Власне, наскільки все це реальність? — думав я. — Невже в мене з головою не все гаразд? Чи я ще нормальний?» Різноманітні події відбувалися в нереальних приміщеннях, але, здавалося, переносились у цілковито спотворену дійсність. Власне, що можна вважати первісною реальністю, її оригіналом? Що довше я над цим думав, то, здавалось, істина щораз більше віддалялася від мене. Засніжене Саппоро — реальність? Тепер воно здавалося фікцією. А морський берег Макахи, де ми удвох із Діком Нортом сиділи, — реальність? І він тепер здавався фікцією. Схожою на реальність, але все-таки не її оригіналом. Адже хіба однорукий чоловік може так спритно різати хліб? І чому дівчина за викликом у Гонолулу записала на моїх дверях телефонний номер, який я знайшов у кімнаті скелетів, куди завела мене Кікі? Та все-таки все це має бути реальністю. Бо саме її я зберігаю у своїй пам’яті. Якби я цього не визнавав, то моє світорозуміння похитнулося б.