Читать «Потойбiчне» онлайн - страница 184

І от цього саме п'ятого дня нашого перебування на позиції, що ясний був і соняшний від самого ранку, десь під полуднем, вбіг до нас командант Ліськевич.

– Слухайте, товаришу, – звернувся до Березюка, – мушу вас розлучити з вашим скорострілом. Зараз прийде десятник Ковалишин з одним стрільцем вам на зміну, а ви мусите виконати иньше завдання. І то негайно, бо становище цього вимагає! Візьмете його, – сказав він, вказуючи на мене, – й підете до головної команди зі звітом. Зажадаєте там муніції, харчів, перев'язок і хоч одного міномета! Якщо не дадуть, то ми не вдержимося тут довше. Вже з піддашшя будинку семінарії стріляють на наше подвір'я. Якщо не викуримо їх звідтам мінометом, то не удержимося тут. І нехай пришлють санітетів, щоб забрали трупи. Тут маєте записку, в ній все списане. Решту скажіть усно. Це важке завдання, я знаю! Та ніхто иньший не виконає його так, як ви! Видістатися звідсіля й пройти тих кілька кроків по Коперника – це більша штука, ніж тут відстрілюватись із-за вікна!

В кімнату ввійшов підстаршина зі стрільцем і зайняли наше місце біля скорострілу.

– Отже, прощавайте й вертайтеся цілі й здорові, - продовжив командант і, приступивши до нас, обняв Березюка, а потім мене й подякував: – Прощавайте! Хай вас Бог береже! А ще, позабув я, передайте цього листа, хай вишлють його до моїх. Скажіть, що я здоров і все добре. Нехай тільки присилають те, чого прошу.

Мій погляд спинився на хвилину на його обличчі, і я спостеріг у кутиках його очей щось блискуче, що скотилося по лиці й упало на долівку…

Зизгучи, пролетіла понад нами куля – одна і друга, і третя, – встрягаючи в стіну напроти.

– Це з першого поверху б'є, з крайнього вікна, направо, – сказав Березюк. – Як будемо вже на вулиці, скажіть пустити одну ленту горою, це їх трохи вспокоїть!

– Добре. А ви беріть по чотири гранати кожний і по два револьвери. А вважайте на дроти. Там смерть! Притискайтеся до мурів і біжіть щосили. Старайтеся, щоб між вами був відступ з кілька кроків. Як дістанетеся до Марійської площі, ви безпечні! Там стоїть наш скоростріл, а вулицею Карла Людвика їздить наше панцирне авто. Прощайте, товариші!

– Після приказу, пане команданте! – сказав Березюк, склонився по військовому й ми почали готовитися до виходу.

Почепили до пояса три гранати, четверту полишаючи в руці, закинули на шию два, пов'язані ремінцями, набиті револьвери, щоб були готові під рукою, бо крісом у вузькій вулиці, де стріляють з усіх кутків, нічого не вдієш. Березюк зложив картку зі звітом, всунув її у праву кишеню, говорячи до мене:

– Бачиш, коли б що до чого, то знатимеш, де вона!

Видно було, що його слова збентежили мене й оте збентеження відбилося на моєму лиці, бо він, глянувши на мене, підсміхнувся і сказав, силкуючись на бадьорий тон:

– Не бійся, нічого не станеться. Підемо так, як би йшли на рандку* до дівчини!.. Що там!.. Прохід* добре діє на травлення!..

Я вдивлявся в його блискучі очі, і їхній погляд заспокоював мене.