Читать «Потойбiчне» онлайн - страница 182

І тепер дивно мені, що мої очі не вбачали цього бурхливого, кипучого життя, що плило довкола мене й розливалося через край, а яке ніяк не хотіло втиснутися в рамки вселюдського братерства і єднання!.. І тому-то спочатку так гірко довелося моїй цивільній душі зжитися з душами моїх товаришів, німчиків, тому так різко вражали тони їхніх пісень, що летіли над нами, коли ми маршували віденськими вулицями. Я йшов, не йшов, а снувався, а в душі моїй дзвенів плач моєї нені, в якому губилося все, і ці бадьорі вояцькі пісні й рівний стукіт підкованих чобіт, і незчисленні оклики «гайль» вуличної юрби на пішоходах. Чимсь таким чудацьким, незрозумілим було оте «гайль», що бурею зривалося, як довга й широка була вулиця, якою ми проходили, такими чужими, далекими мені були розсміяні лиця й очі, що придивлялися до машеруючих жовнірів. Я не дійшов ще тоді до розуміння, що ті довгі, сині, жовнірські шеренги, які колихалися, вибиваючи цілу симфонію ходи о вуличне каміння, – це їхні гордощі, кров від їх крови, кість від їх кости – тієї вулиці, тих лиць розсміяних, тієї товпи безіменної…

Не розумів я ще тоді й того тремтіння голосу, яким віденська перекупка вимовляла «Унзер Кайзер»… Так, бо він справді був їхній, виріс між ними і з ними, втішався їх радощами, сумував їх смутками. А я ж був сином народу, в якого не було «нашого» кайзера, ні наших синіх шеренг з піснями і стукотом чобіт о вуличне каміння…

І от одного разу вертався курінь з вправ. Помучені, голодні, вкриті порохом і потом, що струйками спливав по наших лицях, ішли ми віденськими вулицями. Було полудне. Осіннє сонце добре пражило ще своїм промінням, збільшуючи вагу мого наплечника, кріса й набійниць, а ноги із щораз то більшою напругою силкувалися вдержати крок.

На одному з перехресть ми спинилися, бо дорогу заступила вантажівка, що не могла рушити з місця. Залунали рясні оклики «гайль» і «ґрісс Ґонт», замаяли хустинки у повітрі, падали квіти на жовнярські шеренги, якийсь товстий німчик підбіг і почав роздавати папіроски, а там якась Ґретхен чи Ліцці чоколядою вгощала вояків.

Я стояв і, втомлений довгим маршем, задумливо дивився проти себе. Нараз мене огорнуло якесь нез'ясоване почування, що чийсь зір пронизує мене, хтось вдивляється в мене. Я підвів очі й побачив на краю пішохода якусь паню в чорному. На мент наші погляди стрінулися й на мент моя свідомість почала, немов розвіватися, зникало десь оте почування дійсности, де я і що зі мною. Якийсь неясний проблиск думки майнув у мозку, що я десь – де, не знаю – бачив ті очі…